Дозвілля
Вельон зі стразами: Пробач, тату, цей вельон уже не вдасться продати

Цього разу Вероніка їхала з університету додому, в приміське село, автобусом. Сиділа на першому місці, слухала музику й розглядала свій манікюр. Забринів телефон.

— Так, мамо, слухаю… — Ти вже в дорозі, донечко? — Угу… — Може, виїхати за тобою? — Мам, не треба. Я ще в змозі пройти сто метрів од зупинки до дому. — Ну гаразд. Марія запитує, що приготувати на вечерю.

Але замість відповіді мама почула короткі гудки. Бо Вероніці раптом стало не до вечері, оскільки в салон автобуса увійшов дуже красивий хлопець: високий, спортивної статури, модно одягнений, зі стильним чубчиком, акуратно зафіксованим гелем для укладання волосся. Раніше Ніка цього юнака не бачила. Можливо, тому, що нечасто їздила автобусами. Але, придивившись уважніше, згадала, що колись вони вже зустрічалися. Авжеж! Він грає в університетській футбольній команді!

Дівчина буквально пропікала хлопця очима, а, піймавши на собі його погляд, опустила голову. Через кілька зупинок він вийшов, залишивши після себе ледь вловимий свіжий аромат парфумів…

Відтоді Ніка щоразу їздила додому автобусом. І майже щоразу зустрічала того красивого незнайомця. Страшенно хотіла дізнатися про нього бодай щось, але зробити йому назустріч крок першою не насмілювалася.

Минуло ще кілька тижнів. Ніка ходила сама не своя. Їй було ні до розваг, ні до навчання, а на носі — сесія. Перед очима стояв красень з автобуса. Його образ переслідував Ніку, тож вона зайнялася активними пошуками хлопця в соцмережах. І, побачивши знайоме обличчя, полегшено зітхнула та надіслала запит на дружбу. Арсен відразу відгукнувся і вподобав кілька її світлин.

Проте цього для дівчини було недостатньо. Вона чекала повідомлення. Першою написати соромилася. Досить того, що розшукала його та напросилася в друзі.

Так, Вероніка закохалася. Мабуть, уперше в житті. Бо досі ніхто не займав усього простору її думок. Вона не могла ні вчитися, ні їсти, ні спати. Страждала, плакала ночами, мріяла. А тут іще, як на гріх, батько вибрав для неї нареченого. Сина свого партнера в бізнесі. Коли Валерій Іванович розмірковував над тим, яким козирем для нього міг би стати шлюб між Нікою та Юрком, дівчині хотілося крізь землю провалитися. Бо де ж таке видано, щоби у двадцять першому столітті людей силоміць одружували?

Одного ранку за сніданком Валерій Іванович повідомив, що завтра до них прийдуть гості. Відтак вийняв із портмоне кілька крупних купюр і простягнув дочці:

— На, Вероніко. Піди в салон, купи собі красиву сукню.

Ніка здивувалася, бо досі в батька важко було випросити гроші на салон чи одяг. І ніколи він сам їх не пропонував.

А наступного дня до них додому завітали на вечерю колега батька Олександр Сергійович із дружиною та сином. Юрко відразу обсипав Ніку компліментами й весь вечір не зводив погляду з неї. Ще б пак: висока, з ідеальними параметрами, красивими рисами обличчя, довгим каштановим волоссям і вишуканими манерами. З такою дружиною йому не буде соромно з’явитися і в найвищому товаристві.

Ніка, придивившись до Юрія, вже, було, вирішила почати з ним зустрічатися, але все перекреслило одне нічне повідомлення від Арсена: «Не проти познайомитися?» Не проти?! Як вона може бути проти? Вона ж так довго чекала цього! «Боже, Ти почув мої молитви, — прошепотіла Ніка. — Спасибі»

Читайте також: А все через гонор

Як з’ясувалося, Арсен тривалий час не наважувався написати Вероніці, бо не був упевнений, що «така» дівчина захоче з ним спілкуватися. Він знав, з якої та сім’ї. Розумів, що не належить до завидних женихів. І це ще м’яко сказано. Адже в минулому його батько мав проблеми із законом, сидів у в’язнuці за згвaлтyвання. Та й за старшим братом тягнувся шлейф більших і менших гріхів.

Коли Вероніка про це дізналася — не повірила. А потім подумала, що їй насправді байдуже, хто його батьки, які статки в родині й усе інше. Мало значення тільки те, що вона кохає Арсена, а він, як відчувала, кохає її. Хіба в такому разі щось інше може бути важливішим?

На перше побачення з Арсеном Ніка збиралася ледь не весь день. Коли підходила до обумовленого місця, тремтіли ноги. Та щойно побачила хлопця з букетом троянд — опинилася на сьомому небі від щастя. Чим довше вони гуляли, чим більше спілкувалися, тим глибшала впевненість дівчини в тому, що зустріла свого хлопця — того єдиного, якому хочеться віддати і руку, і серце. Їм обом подобався спорт, вони читали однакові книжки, слухали однакову музику.

Вони зустрічалися через день. І щоразу Ніка чекала тих побачень, як спраглий — ковтка джерельної водиці. Молоді люди і гуляли, і влаштовували спільні вечірні пробіжки, Арсен навіть намагався прилучили Ніку до футболу.

Незадовго був перший палкий поцілунок, міцні обійми, що зігрівали від вечірньої прохолоди, пристрасне возз’єднання тiл, коли закохані розчиняються одне в одному й водночас у безмежному океані любові.Тоді Ніка повернулася додому майже на світанку.

Загрузка...

— Де ти всю ніч вешталася?! — кричав Валерій Іванович. — Юрій три години чекав тебе біля нашого дому, а до тебе неможливо було дотелефонуватися! Ти хоч знаєш, який подарунок тобі хлопець купив?

— Ні— тихо мовила Ніка й байдуже додала: — Не знаю і не хочу знати. Не подобається він мені.

— Не подобається?! — перепитав батько — і його лють вийшла з берегів. — Та хто тебе питає, чи подобається? Взагалі страх втратила? Ти — моя дочка, і я краще знаю, хто тобі потрібен.

— Тату, я вільна людина, — заплакала Ніка. — Ніхто не змусить мене бути з Юрієм, чуєш?

— Ах ти негідниця! — батько боляче вхопив доньку за руку, силоміць потягнув до її кімнати, жбyрнув на ліжко й замкнув двері. А вже з коридору вигукнув: — Оголошую карантин! Доти, поки не одумаєшся. А я зніму зараз когось із охорони й скажу, щоби очей з тебе не спускав.

Просидівши вдома тиждень, Вероніка божевoліла від розлуки з коханим. Зв’язку з ним не було — телефон і планшет батько відібрав. На комп’ютер поставив пароль. Ніка просила, благала, аби її випустили. Здавалося: якщо негайно не почує рідного Арсенового голосу — серце розіб’ється на друзки. За важкими думками не помітила, як до кімнати увійшла мама.

— Ми з батьком усе знаємо, — сказала. — Ми довідалися, до кого ти бігала на побачення весь цей час.

— Мамочко, рідненька, тепер ти розумієш мене, правда? — з надією в голосі спитала Ніка.

— У тебе що, клепки в цій дурнуватій голові зовсім нема?! — зірвалася на крик мама. — Ти хоч знаєш, з ким зв’язалася? Знаєш, з якої він сім’ї? Сказати, хто його батько?

— Для мене це все не важливо. Я люблю Арсена!

— Закрий рот і слухай мене! Ти будеш із ним хіба через мій трyп, — підсумувала розлючена жінка й вийшла з кімнати.

— Але ж серцю не накажеш! — вигукнула крізь ридання Вероніка.

— Про що ти говориш? — кинула, прочинивши двері, мама. — Це все вигадки. Кохання мине і на що жити будеш? А Юрій тобі дасть усе.

— Ні, мамо, він мені головного не дасть, — заперечила Ніка, та мама її вже не чула.

Ніка схудла, змарніла, погано почувалася. І навіть вирішила погодитися на зустріч із Юрієм, аби вивільнитися з-під домашнього арешту. Та перше, що зробила, — це зателефонувала до Арсена з телефону домогосподарки. Поки пояснювала йому, куди пропала, до будинку увійшов Валерій Іванович. Він вихопив у дочки мобільний і закричав:

— Повторюю востаннє: якщо я ще раз почую, що ти говориш із цим покидьком чи зустрічаєшся з ним — yб’ю його. Або покaлічу. Я не жартую. Пам’ятаєш Фурманова? Це мої люди з ним таке зробили!

З очей Вероніки, сповнених жаху, потекли сльози. Однієї миті вона зрозуміла, що більше не може опиратися батьківській волі. Вона знала: батько слів на вітер не кидає.

— Можна я зустрінуся з Арсеном востаннє? — попросила ледь чутно. — Мені треба йому все пояснити.

— Перестань соплі жувати!

— Благаю, — прошепотіла Ніка самими губами й стала перед батьком на коліна.

— Дідько з ним, — буркнув. — Але це буде остання зустріч.

— Добре. Я обіцяю…

А за годину Арсен, тривожний і наляканий, біг назустріч Ніці.

— Що трапилося, кохана? Куди ти пропала? — мовив, розкриваючи свої обійми. Проте Вероніка неочікувано відхилилася.

— Ти не рада мене бачити? — спитав, не розуміючи, що відбувається.

— Ні, не рада, — вдавано холодно відповіла дівчина, відвівши погляд убік. — Ми не можемо бути разом. Пробач.

— Дозволь запитати, чому?

Читайте також: Непотрібна

— Бо я покохала іншого, — витиснула із себе Ніка й відчула, що спазм у горлі не дає більше вимовити й слова. Тож різко обернулася і швидко пішла, щоби Арсен не бачив її сліз. А він іще стояв деякий час, заскочений почутим. Очі зволожилися. Всередині все стиснулося і запекло.

— Бажаю щастя! — вигукнув услід коханій, опанувавши себе.

Почувши це, Ніка кинулася бігти.

Минуло півроку.

— Донечко, якби ти бачила, який вельон купив тобі Юрій! — сплеснула руками мама. — Весь у камінні Swarowsky!

— Можна його після весілля продати і розбагатіти, — насмішкувато мовив батько, не відриваючи погляду від газети.

— Разом із моїм життям продасте— буркнула собі під ніс Вероніка.

А вже наступного дня було весілля. Дорогий ресторан, розкішний банкет, оркестр на подвір’ї. Ось-ось мало все початися. Вероніка попросила подруг залишити її в кімнаті саму. Одягнена в красиву білосніжну сукню, інкрустовану тими ж стразами Swarowsky, почала байдуже роздивлятися свій довжелезний шлейф. Тоді взяла вельон, приклала його до голови й замислилася. Думала про те, що вона більше ніколи не обніме Арсена, ніколи не доторкнеться до його губ.

Тоді Ніка тремтячими руками розірвала вельон. Присунула до вікна стіл, поставила на нього стілець, перекинула вельон через дорогий карниз, зробила петлю і накинула собі на шию.

— Пробач, тату, — сказала. — Цей вельон уже не вдасться продати.

Опубліковано виданням “Вільне Життя”, автор: Соломія Стрижибовт,  с. Королівка Борщівського району.

Реклама

Реклама

Related Post

facebook