Усе село обговорювало новину: додому перед Великодніми святами після десяти років заробітчанства приїхала Світлана. Не сама — з донечкою. Михайлові цю вістку принесла поштарка, тітка Марія.
Чоловікові защеміло серце. Дуже вже вони любилися зі Світланкою в молодості, планували одружитися, звити гніздечко. Та не судилося. Тяжко захворів Світланин брат. Лікувати хлопця не було за що: батько помeр рано, а мати заробляла копійки. Щоб врятувати юнака, потрібні були великі гроші.
Не раз Світланка плакала на Михайловому плечі від безсилля. А якогось вечора звірилася: вирішила, що поїде на заробітки.
— Ти? Така маленька, тендітна, несмілива? Як ти собі даси раду між чужими людьми? — не йняв віри Михайло.
— Я мушу, щоб врятувати Павлуся, — виправдовувалася перед коханим. — Він ще зовсім дитина. А лікарі кажуть, є шанс на життя, тільки грошей на ліки треба. Я вже про все домовилася з нашою сусідкою, вона вже он скільки років в Італії. Побуду рік-два, брат одужає і повернуся.
— А я? А наше весілля? Ти все вирішила без мене? Ти подумала, як мені буде важко? — не на жарт розізлився Михайло. Очі його нареченої наповнилися слізьми, але хлопець і не думав її заспокоювати. — Я знаю, що твій брат хворий. Але гроші можна і в банку позичити, кредит узяти. Та бачу, тобі до Італії захотілося. Може, не Павлові допомогти хочеш, а втекти подалі від мене? Недарма в селі кажуть, що я тобі не рівня. Ти — красуня, студентка, розумниця, а я — простий роботяга.
Крізь сльози Світлана пробувала щось заперечити, та Михайло грубо відштовхнув її і попростував додому. Наступного дня Світланиного брата знову забрали в лікарню. Михайло все думав піти перепросити, підтримати дівчину, та гордість не давала йому цього зробити. А через тиждень Світлана поїхала до Італії. Не попрощавшись.
— Значить, все таки не любила мене, — вирішив Михайло.
Розлуку з коханою переживав важко, адже, попри вибуховий і гоноровий характер, любив її безмежно. Щоб позбутися спогадів, влаштувався на роботу в місті, винайняв кімнату. За кілька місяців зійшовся з Людою, продавчинею, яка працювала в магазині неподалік.
Правда, сварилися часто, хоч вона була доброю господинею, веселою та дбайливою. Михайло знав, чому виникають ті конфлікти: він не кохав Людмили. Надто часто снились йому Світланині очі. Врешті покинув Люду й повернувся додому. Жив із батьками, тримав велике господарство.
А Світлана так і не давалася чути. Тільки гроші матері надсилала. Потім стало відомо, що одружилася з якимось іноземцем. І коли пoмeр її брат Павло, земля йому пухом, навіть на пoхорон не змогла приїхати — люди розповідали, що недавно дитину народила. Від закордонного багача.
А тепер ось… повернулася. І як сказала Михайлові тітка Марія, назавжди. Розлучилася з тим іноземцем, бо ревнував її дуже і руку піднімав. Спочатку терпіла заради брата, бо випрошувала для нього гроші, адже поклялася рятувати Павла будь-якою ціною.
Згодом — заради дитини, щоб мала батька. Та одного разу чоловік так відлупцював Світлану, що лікарі ледь витягли її з того світу. Після того і зважилася повернутись на Батьківщину. Житиме в селі з мамою. Он і донечку хоче влаштовувати до їхньої школи. Мала добре говорить по-українськи.
Читайте також: «Не хочу бути сиротою»
Михайло сидів біля вікна, докурюючи цигарку, раз у раз прокручуючи в голові розповідь поштарки.
«Світлано, Світлано, ні в тебе, ні в мене життя не склалося. Чому наші долі такі стражденні? — раптом втер скупу чоловічу сльозу. — Як не крути, а в усьому я винен. Не підтримав, як слід, у важку хвилину, ні разу не подзвонив, не написав листа на чужину. А тобі ж там не з медом велося. Чи можна тепер те все виправити?»
Михайло сидів і дивився, як за вікном на землю спадає весняний вечір. Подумав трохи, а тоді встав і почав щось шукати в шухлядці шафи. Є. Той перстень, який хотів подарувати коханій на день народження, таки не загубився. Завтра він піде до неї і перепросить за давню, але глибоку образу. І все у них буде добре. Так, як колись собі планували.
Джерело: Вільне життя.
