Події
Як потрапити на заробітки в Лондон

Потрапити на заробітки до Лондона законно українцям важко. Як обрати інший шлях: нелегальний, зате реальний, пише “Високий Замок”, далі від імені автора:

“Поки Британія тікає з Європи, українці їдуть до Британії. Літаком, кораблем, на яхті, у фурі, поромом, у складі музичного ансамблю чи спортивної команди, або якимось іншим «каналом»… І байдуже, що легальних можливостей для такого маневру обмаль. Високий курс фунта стерлінгів – аргумент залізний.

Горда й недосяжна Велика Британія відкриває свої обійми, сама про це не підозрюючи. Особливо гостинним виявляється Лондон. На берегах Темзи знаходять своє фінансове щастя чимало емігрантів із України. Більшість із них потрапляє сюди у нелегальний спосіб. У кожному обласному центрі знайдете чимало оголошень і різних контор, які пропонуватимуть вам легальну можливість виїзду до Британії. Утім, дуже часто – це гроші на вітер, адже жодних гарантій вам надати не зможуть. У нашій країні найменший дотик до державних інституцій означає збирання купи папірців. І хоча підготувати необхідний пакет документів до британського посольства не так уже й складно, перевірка цих даних точно буде ретельною. І коли ваш друг телефоном не зможе підтвердити, у якому році ви одружилися, на вас, імовірно, чекає відмова. Отже, змарнує­те час і втратите гроші.

Саме тому більшість охочих потрапити на Туманний Альбіон обирають інші варіанти – не такі легальні, зате реальні. Найважливіше проконсультуватися із людьми, яким уже вдалося потрапити на Туманний Альбіон: вони підкажуть, як це краще зробити і до кого звернутися. Як правило, такі послуги надають громадяни Польщі чи країн Балтії. Вони запропонують вам так звану айдішку – паспорт громадянина котроїсь з держав ЄС. Декому з українців вдається купити такий документ ще у Польщі, і звідти спокійно рухатися до Англії.

Хто може дозволити собі більші витрати, перетинає Ла-Манш із румунським паспортом. Тисячі наших співвітчизників, найбільше з Чернівецької та Івано-Франківської областей, володіють таким документом. Справа не в любові до Румунії, просто це легальна можливість офіційно заробляти нормальні кошти у Європі, зокрема в Британії. Утім, це задоволення коштує недешево – від чотирьох тисяч євро тільки на етапі підготовки документів. У подальшому ця цифра збільшується – залежно від апетитів посередників. Поза тим, процедура отримання румунського громадянства стає щоразу більш громіздкою (може тривати понад рік).

Я скористався дешевшим варіантом. Тим більше, не треба було робити жодних перед­оплат: усі послуги оплачував лише у разі потрапляння до Лондона. За розміром ця цифра, як пізніше підрахував, наближалася до чотирьох тисяч євро. Але всі “процедурні” моменти зайняли не більше двох місяців.

Виробивши собі Шенгенську візу, я вирушив до місця відправлення. Це може бути Франція, Бельгія, Нідерланди тощо. У моєму випадку відправною точкою подорожі на Туманний Альбіон став бельгійський Антверпен. Місто, назва якого перекладається як «кинута рука», ніби символічно простягало мені руку допомоги… До Антверпена я добрався з українськими перевізниками, які курсують мало не через день. Потім зустрівся з тими, хто мав у подальшому курирувати мій вояж. Про зустріч було домовлено заздалегідь, через українських посередників. Мої нові знайомі були, здається, вихідцями із Прибалтики. За рекомендаціями моїх нових знайомих, треба було дочекатися сприятливого моменту. Тож мене поселили у підготовлену квартиру. Оренду й харчування я оплачував самотужки. На квартирі нас було майже десяток. Кожного дня хтось «стартував», а на їхнє місце прибували нові охочі. Тобто “робота” виглядала налагодженою, і це вселяло довіру.

На 8-й день перебування у Бельгії я отримав свої нові документи. Як пізніше дізнався, чекати мені довелося недовго. Дехто з наших співвітчизників проводить тижні, а то й місяці в очікуванні свого сприятливого моменту… Далі я рухався у компанії російськомовного водія фури. За легендою, я був громадянином Латвії, вчився у російськомовній школі, а тому погано знав латиську. Головним моїм завданням було вивчити свої нові паспортні дані і поводитися так, щоб не викликати зайвої підозри.

Найближчий пором через Ла-Манш вирушав із французького порту Кале, тож ми рухалися туди. Це той самий порт, у якому нещодавно місцева поліція розгромила табір мігрантів. Той табір виглядав гнітюче. Водії воліли біля нього не зупинятися, бо навіть мікрозупинка могла завершитися наявністю у фурі нежданого пасажира…

У Кале ми прибули з першими променями сонця. Далі на мене чекав найважливіший момент мого вояжу – потрапити на пором. На щастя, з цим проблем не виникло. Просто лежав за водійським сидінням, поки мій супутник звітував перед французькими, а потім британськими контролерами. На їхні запитання про кількість пасажирів відповідав, що їде один. Усе, по суті, трималося на тому, повірять йому чи ні. Мабуть, найбільше ризикував саме водій, адже якби мене виявили, йому б виписали добрячий штраф (1000 євро, а то й більше). Ну а мене просто депортували б. Водій фури виявився переконливим, йому повірили… Звичайно, можна було спробувати купити квиток на пором за моїм новим документом, але не хотів зайвий раз випробовувати долю.

Через годину після завантаження автотранспорту й пасажирів я спокійно пив каву на поромі, навіть передрімав. А ще через півтори години ми заїжджали вже в англійський порт Дувр. Тепер я не хвилювався, впевнено усміхаючись британському прикордонникові, чи то митникові. А той, нічого не підозрюючи, лише вказував напрямок руху водієві фури… Звісно, нас могли й тут зупинити та ретельно перевірити. Але ми заїжджали зранку, а в цей час на огляд відправляли лише вибірково. Тож вдалося проскочити без затримок. На британському березі водій відвіз мене у призначене місце. Звідти мене допровадили у Лондон, до будинку мого знайомого. Ввечері я вже зробив перший дзвінок своїм рідним.

“Усі, хто приїжджає в Англію, спочатку лейбори!” ((англійською labour) – робітник).

Страшний сон українського нелегала – фургон еміграційної служби, яка має право заходити на будівельні майданчики. Напис на фургоні: “Ви у Сполученому Королівстві нелегально? Вирушайте додому, або на вас чекає арешт. Вишліть смс-ку ДОДОМУ на номер 78070. Безкоштовна консультація і допомога з документами. Допоможемо повернутися добровільно, без загрози арешту й затримання”. Поряд із “пряником” є також “батіг”. Справа вгорі у рамці написано таке: “106 арештів останнього тижня у вашому районі”. Але всіх не заарештують… Саме з цієї фрази часто починаються для українців їхні нелегальні заробітки у Лондоні.

Без жодних документів, без практичних професійних навичок, без інструментів (але з палким бажанням покращити добробут своєї сім’ї) я цілий рік опановував у Лондоні “фах” нелегального заробітчанина.

Після прибуття до Лондона відразу почав шукати роботу. Наді мною тяжів борг, який хотілося чимшвидше віддати. На будь-яку будову в Англії треба мати “сейфті-бутси” – черевики з вставленими металевими пластинами. Мені пощастило – була неділя. У цей день на Воксхолі, лише за 20 хвилин пішки від Вестмінстера, працює іммігрантський базар. Різні етнічні спільноти, запахи смаженого м’яса, картоплі, кукурудзи, різноголоса музика, крики афроанглійців і купи дешевого мотлоху творили якусь паралельну реальність… Серед усього цього на базарі було й будівельне приладдя, по яке й з’їжджалися недільного ранку іммігранти. Я вирішив купити щось дешевше й обрав кросівки за 20 фунтів. Каску й жилетку позичив у сусіда на хаті, тож готувався спробувати свої сили.

На свою першу роботу я пішов під чужими документами, яких у мене на руках… не було. Цю роботу я знайшов через українця, що працював у агенції з найму. Він запропонував мені попрацювати під певним прізвищем, яке вже було в базі даних цієї агенції. Мінімально необхідні дані він мені надіслав, і я повинен був їх вивчити. Агенція забирала певний відсоток, тож мені “світило” десь фунтів 50 на день.

Коли я прибув у призначене місце, молодий англієць Люк, мій новий шеф, дав мені анкету для заповнення. Від мене вимагали, крім імені й прізвища, податковий номер, дозвіл на виконання будівельних робіт, так звану CSCS-ку, соціальну страхівку. Нічого цього у мене не було. Утім, важливо було просто заповнити ці форми. А якби хтось захотів перевірити, тоді треба би було щось збрехати… Але ніхто нічого не перевіряв.

Ми працювали утрьох. Нашим завданням було демонтувати старе “російське” кафе під назвою «Нікіта». У цьому закладі рясніло радянськими плакатами і комуністичною символікою, тож демонтаж давався мені з насолодою… На цій роботі я працював лише тиждень. Наступним місцем роботи стало будівництво готелю поблизу станції метро “Фінсборі Парк”.

Руслан із Івано-Франківщини, маючи румунські документи, набирав бригаду мулярів, і робітнику пропонував 65 фунтів на день. Майже вся бригада складалася з українців. Утім, приблизно через місяць через брак замовлень багатьом із нас довелося шукати нові заробітки. Кілька днів я просидів у пошуку роботи, обдзвонюючи пропозиції з російськомовного сайту. Майже всюди наштовхувався на вимогу мати вищезгадану CSCS-ку. Цей документ можна було зробити за 200 фунтів, але мені аж ніяк не хотілося витрачати додаткові кошти.

Загрузка...

Зрештою, вдалося знайти роботу, де нічого не вимагали. Прийшов на кілька днів, а затримався майже на рік. Фірма займалася добудовами й переплануванням квартир, а керували нею одразу двоє – українець і естонець. Працювали на фірмі українці. Отже, я жив і працював зі своїми, а Англія стала лише фоном мого нового побуту… Зрештою, це типова модель для українського емігранта в Британії.

Спочатку я отримував 60 фунтів на день. Після кількох місяців моя ставка зросла на 5 фунтів. Ті, хто вмів виконувати більш професійні роботи (класти плитку, встановлювати сантехніку тощо) і мав інструмент для цього, могли розраховувати на більші гроші. Але їхня зарплатня здебільшого не перевищувала 100 фунтів на день. Окремими кастами робітників були електрики й штукатури. Вони, як правило, виконували роботу «на прайс», тобто отримували платню не за робочий день, а від виробітку.

Загалом, у Лондон не потрапляють так просто. Сюди їдуть до своїх. Практично на кожного українця, який перетинає Ла-Манш, на тому березі чекає родич, або друг, або знайомий, або знайомий знайомого. Ті, що вже тривалий час у Лондоні, допомагають новоприбулим освоїтися. Принаймні, пропонують пройти їхнім шляхом. «Усі, хто приїжджає в Англію, спочатку – лейбори!» (від англійського слова labour – робітник). Цю фразу часто можна почути. Або таке: «Я із 40 фунтів починав, а ти вже 60 маєш» (ідеться про денну зарплатню).

Люди з одних і тих же країв часто опиняються на роботі у тих самих роботодавців. Так створюються осередки тернопільських, франківських, чернівецьких, львівських… Власник однієї фірми розпитував у моїх знайомих, наскільки великим містом є український Росохач. Мовляв, хто не прийде на фірму – всі з Росохача. Хлопці розсміялися, адже Росохач – усього лише село Чортківського району Тернопільщини.

Часто можна було почути нарікання на наших українських роботодавців. Мовляв, у поляків за таку роботу можна отримати набагато більше. А якби пощастило потрапити на англійську компанію, то взагалі можна було б працювати геть за інші гроші, при цьому особливо не напружуючись. Щоправда, для цього треба мати документи…

Зараз до Лондона приїжджають чимало досвідчених українських заробітчан. Багато хто з них раніше шукав щастя в інших країнах. Росія для багатьох стала “закритою” (зі зрозумілих причин), а з Польщі, Чехії чи Португалії українці перекочовують через малі заробітки. Ці люди володіють різними будівельними технологіями, але і вони у Лондоні здебільшого починають свою кар’єру з “лейбора”. Утім, досвідчені українські заробітчани у Британії швидко прогресують: відпрацювавши кілька місяців лейбором, ідуть на більш кваліфіковану й краще оплачувану роботу.

Як на мене, одиницею виміру життя на заробітках є тиждень. Наприкінці кожного тижня ти отри­муєш платню, і тут же платиш за житло… Понеділок від четверга для заробітчанина практично нічим не відрізняється, як і немає особливої різниці між жовт­нем і березнем чи січнем і вереснем. Зранку здебільшого туман, сонце показується ненадовго, і через день падає дощ… Усе монотонно – і лише кінець тижня “перемикає” твоє життя на інший канал. За таких умов час ніби прискорюється. Рік минає непомітно, а потім другий, третій, і так далі… З другого року перебування ніби запускається якась інша програма життя. Поліції вже ніхто не остерігається, хочеться відкрити банківський рахунок, купити дорогий телефон, гарно одягнутися… Тут часто кажуть так: після року з Англії немає з чим вертатись, але після трьох і більше, буває, вже немає до кого.

Я часто натрапляв на українців, які провели в Лондоні більше десяти років. Вони постійно відкладають своє повернення, самі собі дають обіцянки – і кожного разу переносять дату відльоту…”

Читайте також: Чемоданний настрій. Якими є реальні масштаби української еміграції

 

Реклама

Реклама

Related Post

facebook