fbpx
Дозвілля
Звичайний, трохи пізній і дуже розслаблений ранок вихідного дня. Настирливий дзвінок у двері. Як була, не розчесана і не вмита, відчиняю двері. На порозі молода дуже гарна і заплакана жінка: «На, – дає мені до рук немовля, – Батько твій чоловік, не сумнівайся.»

Дзвонили настирливо. На порозі стояла жінка з немовлям на руках. Я відчинила.«»

– Ось, – простягла вона мені дитинку. – Батечко – твій чоловік. Мені хлопчик не потрібний. Я вирішила, найкраще віддати його вам. Можете тест зробити переконатись – мовила вона і швидко побігла сходами вниз.

М’яко кажучи, ошелешена, я тримала малюка на руках.

Мій чоловік – далекобійник, працює в Європі. так ми вже живемо кілька років. Тільки коли він офіційно влаштувався на роботу в Австрії, почав добре заробляти, в нашій родині все налагодилося, ми придбали квартиру, вилізли з вічних боргів. Можна сказати, врятували родину.

Бо раніше все було так собі, сім’я майже руйнувалася через постійні фінансові негаразди, жили ми у малесенькій однокімнатній квартирі.

А потім добрий друг допоміг чоловікові з працевлаштуванням за кордоном, і ось ми вже три роки так живемо: на 2-3 місяці Максим їде, а ми з донькою його чекаємо. Потім він повертається приблизно на місяць-півтора, відпочиває – і знову в дорогу.

Нас всіх це влаштовує, бо в Україні кращих умов і оплати водій не знайде.

Я Максиму вірила, сподівалася, що він не зраджує мені під час роботи, ми дуже часто передзвонювалися, довго розмовляли.

Два роки тому взяли нову двокімнатну квартиру в кредит, вже виплатили його, переїхали, завершуємо ремонт. Мріємо про синочка.

Наші з чоловіком відносини тільки покращилися за цей час, бо обоє сумуємо. Коли Максим повертається, він приділяє мені і доньці максимум уваги, дарує приємні подарунки, їздимо у цікаві короткі подорожі, ходимо у кафе, кіно й таке інше, навіть на море злітали два рази.

Тобто, до цього дзвінка у двері все було добре. Так я думала, була у цьому впевнена. І ось мій світ перевернувся, він більше ніколи не стане таким, яким був раніше.

Я сиділа з немовлятком на руках, донька Варя крутилася біля мене, роздивлялася малюка… А я перебувала просто в ступорі.

Варварка щебетала:

– Як добре! Це мій братик? Це тато передав? Ви ж хотіли мені братика подарувати! Ура! Я така рада!

Я слухала доню, немов в тумані.

Максим в рейсі, повернеться через місяць. Що робити?

Через годину я прийшла до тями, взяла Варвару і ми пішли у супермаркет: за підгузками, дитячим харчуванням, пляшечками і всім необхідним.

*

Досі я не знаю, як бути, коли повернеться Максим. Я не відповідаю на його дзвінки другий тиждень, батькам своїм і його сказала, що ми поки не розмовляємо, бо не порозумілись і щоб не втручалися у наші відносини.

Розповісти їм про те, що сталося, я ще не готова.

Що відчуваю до Максима? Ні, я не розлюбила його, так говорить душа.

Але чи прощу, чи зможу вірити і як нам жити далі, разом чи окремо, – теж не знаю поки що.

Та Дмитрика я в свою душу прийняла. І Варварка не відходить від братика. А тест не потрібен: у малюка Максимові оченята, він майже копія малесенька Варварка.

Автор: Олена М.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.