Дзвонили настирливо. На порозі стояла жінка з немовлям на руках. Я відчинила.«»
– Ось, – простягла вона мені дитинку. – Батечко – твій чоловік. Мені хлопчик не потрібний. Я вирішила, найкраще віддати його вам. Можете тест зробити переконатись – мовила вона і швидко побігла сходами вниз.
М’яко кажучи, ошелешена, я тримала малюка на руках.
Мій чоловік – далекобійник, працює в Європі. так ми вже живемо кілька років. Тільки коли він офіційно влаштувався на роботу в Австрії, почав добре заробляти, в нашій родині все налагодилося, ми придбали квартиру, вилізли з вічних боргів. Можна сказати, врятували родину.
Бо раніше все було так собі, сім’я майже руйнувалася через постійні фінансові негаразди, жили ми у малесенькій однокімнатній квартирі.
А потім добрий друг допоміг чоловікові з працевлаштуванням за кордоном, і ось ми вже три роки так живемо: на 2-3 місяці Максим їде, а ми з донькою його чекаємо. Потім він повертається приблизно на місяць-півтора, відпочиває – і знову в дорогу.
Нас всіх це влаштовує, бо в Україні кращих умов і оплати водій не знайде.
Я Максиму вірила, сподівалася, що він не зраджує мені під час роботи, ми дуже часто передзвонювалися, довго розмовляли.
Два роки тому взяли нову двокімнатну квартиру в кредит, вже виплатили його, переїхали, завершуємо ремонт. Мріємо про синочка.
Наші з чоловіком відносини тільки покращилися за цей час, бо обоє сумуємо. Коли Максим повертається, він приділяє мені і доньці максимум уваги, дарує приємні подарунки, їздимо у цікаві короткі подорожі, ходимо у кафе, кіно й таке інше, навіть на море злітали два рази.
Тобто, до цього дзвінка у двері все було добре. Так я думала, була у цьому впевнена. І ось мій світ перевернувся, він більше ніколи не стане таким, яким був раніше.
Я сиділа з немовлятком на руках, донька Варя крутилася біля мене, роздивлялася малюка… А я перебувала просто в ступорі.
Варварка щебетала:
– Як добре! Це мій братик? Це тато передав? Ви ж хотіли мені братика подарувати! Ура! Я така рада!
Я слухала доню, немов в тумані.
Максим в рейсі, повернеться через місяць. Що робити?
Через годину я прийшла до тями, взяла Варвару і ми пішли у супермаркет: за підгузками, дитячим харчуванням, пляшечками і всім необхідним.
*
Досі я не знаю, як бути, коли повернеться Максим. Я не відповідаю на його дзвінки другий тиждень, батькам своїм і його сказала, що ми поки не розмовляємо, бо не порозумілись і щоб не втручалися у наші відносини.
Розповісти їм про те, що сталося, я ще не готова.
Що відчуваю до Максима? Ні, я не розлюбила його, так говорить душа.
Але чи прощу, чи зможу вірити і як нам жити далі, разом чи окремо, – теж не знаю поки що.
Та Дмитрика я в свою душу прийняла. І Варварка не відходить від братика. А тест не потрібен: у малюка Максимові оченята, він майже копія малесенька Варварка.
Автор: Олена М.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
