Син мій уже дорослий чоловік має власну сім’ю, зовсім нещодавно вони з невісткою стали батьками. Я дуже люблю й сина, й онука, але невістка… Я й досі не можу знайти з нею спільну мову, усі мої поради вона просто ігнорує, а іноді й сцену може влаштувати. І син не хоче мене підтримати, поговорити з дружиною, щоб вона хоч спілкувалася зі мною шанобливо.
Вийшла я заміж рано, а от подарувала життя сину пізно, чоловік майже відразу покинув нас – і раз і назавжди зник з нашого життя. Тому сина я виховувала сама. І в мене виріс прекрасний хлопчик. Він сам вступив до університету, сам знайшов гарну роботу, купив собі квартиру. А потім й одружився. Таня – гарна дівчина, розумна, вихована, освічена, тому я була не проти їхнього одруження. Та після весілля з’ясувалося, що домашні справи у Тані не на найвищому рівні, і приймати мою допомогу та поради вона категорично відмовляється.
Я давно вже стала помічати, що невістка не дуже переймається домашнім господарством. Та після появи дитини вона начебто взагалі забула, що в неї є чоловік, про якого також турбуватися треба. Вона й раніше дивувала мене тим, що речі з сушки одразу в шафу складала без прасування, а тут я узагалі уже мовчу, що почалось.
Мій син ходить у м’ятих речах та дірявих, аж дерев’яних шкарпетках! Звичайно, помітивши такий зовнішній вигляд сина вдруге чи втретє, я вирішила зателефонувати невістці та поговорити з нею. Я почала розмову в дружньому ключі, оскільки зовсім не хотіла сцен. Спитала, як вона, як себе почуває, як онучок, чи все встигає. А потім плавно підійшла до того, що мене цікавило.
Я розповіла невістці, що сьогодні на обід до мене знову забігав син, і що я помітила, що він ходить в дірявих шкарпетках. Я їй повідомила, що це відбулося не вперше, сказала, що тепер вона повинна про нього турбуватися й слідкувати, щоб її чоловік завжди виглядав охайно. При цьому я говорила спокійно, намагалася, щоб мій тон звучав приязно.
Та невістка завелась з пів-оберту. Сказала, що якщо я так хочу, то можу сама купити своєму синочку нові шкарпетки, і що вона не проти, щоб я йому й сорочки прасувала. Вона говорила, що мій син – дорослий чоловік, що вони партнери по життю, і вона йому не мама, щоб його доглядати. А потім ще й плакати чомусь почала. Я почула тут, що вона сама скрізь просто не встигає. Що мій син не хоче навіть на руки дитину взяти, не те щоб допомогти хоч чимось. Повідомила мені, що це її зважене рішення: не хочеш мені допомагати, то й я не повинна щось робити для тебе.
От скажіть, що я повинна робити? Я сама виростила сина і все скрізь встигала без пралок і скороварок. Це ж що немає у неї тих пів години аби сорочку випрасувати чи шкарпетку зашити? Не вірю.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
