Знайдена там і там, в такий-то час, щоб було простіше визначитися в плані «моє-не-моє». Так само пишу, що поверну в разі збігу другої по фотографії.
І знаєте, здається першим враження повинно бути, що пост повинен містити багато-багато нехорошості на тему того, що повилазили всякі різні, стали вимагати повернути своє законне, чи там вимагати – доводити. Ні. Нічого подібного. Відповідей по оголошенню в приват було мало – з десяток, ну може трохи більше. Люди справно надсилали фотографії своєї самотньої сережки, але ось парної, на жаль, не виявлялося. Мої співчуття про несхожість приймалися стоїчно, з невеликим внутрішнім розчаруванням – прямо віру в людей повернуло. Але! Ще більше порадувала розв’язка всієї історії.
Приходить в приват повідомлення:
– Моя подруга загубила, як раз за часом і зупинкою сходиться.
– А можна, щоб вона мені фотку відправила? Ну щоб точно?
– Вибачте, у неї телефон старий, кнопковий. Ви б не могли адресу свою сказати, вона б ввечері під’їхала.
– Добре, – пишу, згнітивши серце, тому як «розвод» при зустрічі – це завжди складніше, ніж вислуховувати обурення в форматі повідомлень в ПП. Пишу адресу.
Увечері дзвінок по домофону:
– Здрастуйте, я з приводу сережки, – голос далеко не молодий.
– Добре, піднімайтеся, квартира така-то.
Відкриваю двері. Чекаю. Піднімається отака міцненька жінка років п’ятдесяти, простягає мені з ходу коробку цукерок.
– Я б спочатку… – починаю я.
– Беріть-беріть, це за турботу. А ось сережка, – показує. І так – точно вона!
Віддаю, бажаю удачі, розходимося.
Краса всієї ситуації в тому, що ще до з’ясування, мені вручили ці цукерки. Ні, я б звичайно спробував віднікатися, якщо б «не зійшлося», але сам підхід. Вона ж не могла знати напевно: її це сережка чи ні, але…
Імені тієї пані я так і не запитав, але все одно – спасибі їй за такий добрий підхід до справи.
Автор: Вовчок84.
Фото ілюстративне.
