fbpx
Дозвілля
Засмучена Марія їхала додому. Тривога краяла серце на малесенькі шматочки. Пригадались молоді роки. Як вони жили втрьох. Ще з Давидом, якого вже нема на білому світі. Хороший був чоловік і батько. Цінував і любив свою сім’ю. Робив все, щоб вдома був сімейний затишок, щоб дружина з дочкою були щасливими

Засмучена Марія їхала додому. Тривога краяла серце на малесенькі шматочки. Пригадались молоді роки. Як вони жили втрьох. Ще з Давидом, якого вже нема на білому світі. Хороший був чоловік і батько. Цінував і любив свою сім’ю. Робив все, щоб вдома був сімейний затишок, щоб дружина з дочкою були щасливими. Не легко було, працювали обоє на роботах, маленьку Яну не було на кого лишити. То ж Марія, перше ніж потрапити на роботу, відводила донечку в садочок «Хмаринка». А після роботи бігла по дитину, кожного разу хвилюючись, бо як запізняться на автобус доведеться чекати дві години на інший рейс. То не місто, в село автобуси часто не їздять.

Старалися для Яночки придбати все що могли, щоб гіршою не була ні в дитсадочку, ні в школі. Хоч будували хату, бо її була старенька, дісталася в спадок від її батьків. На жаль, вони швидко пішли з цього світу і тому вона не мала ніякої допомоги. Ще зовсім юна змушена була все обдумати сама та давати собі раду в житті. Добре, що зустріла такого хорошого Давида, який любив її і не бракувало їй тепла та ласки від нього. Сім‘я їхня була міцна, і навіть дехто ставив їх в приклад, бо сімейному життю в них, справді, повчитись можна було.

Минали роки, вони господарювали. Хату побудували, обмеблювали та й мали невеличке газдівство. Кури з качками та корівку і свинку тримали, щоб мати своє молоко та м’ясо. Яна ходила в школу в місті, вже й так привикла їздити до дитячого садочку, а школа була поряд і багато з її групи діток йшли в один клас. Батьки вирішили і її дати до того класу, дітей багатьох знала, то ж не треба буде привикати до новеньких. Початкові класи Марія теж водила її в школу і забирала, а потім дівчинка підросла і вже знала дорогу сама та й переходити навчилась правильно. Жінці вже легше стало, не треба було лишніх два рази бігти з дочкою.

Яна вчилася дуже гарно. Була відмінницею, батьки нею пишалися. Але була трохи самолюбною. Зрозуміє що то не є хороша риса. Та не сталося так. Дівчина закінчила школу і поступила в педагогічний інститут. Наука давалась їй легко, то ж і там мала хороші успіхи, на зборах всі вчителі її хвалили. Батькам було приємно, дуже раділи. Студентські роки збігли і Яна Давидівна повернулася вчителем в ту школу, з якої вийшла. Вона там повагу мала, бо її пам’ятали як хорошу, старанну і відповідальну ученицю.

Пропрацювала вона рік і вийшла заміж. Батьки потратили збережені гроші на весілля. Молоді жили в чоловіка, він був не бідним, мав власну квартиру і бізнес. Марія з Давидом дуже раділи, бо діти мали свій куточок і не будуть , поневірятись по чужих квартирах чи будуватись як вони, це теж не легка справа. За якийсь час у молодій сім’ї народився син. І все було б добре та несподівано постукало лихо. Давид пішов на роботу і більше не повернувся, зупинилось серце і лікарі не змогли його врятувати.

Так Марія залишилась сама… Ніби втратила частину душі. Не такою вона вже веселою та щасливою була. Одна відрада залишилася, це дочка з онуком. Старалася частенько їздити до них, допомагала з малим Андрійком. Дочка вийшла на роботу, внук пішов в дитсадок, як колись Яна. Вона його оформила в той що сама ходила, бо був близенько, від місця праці, і не втрачала часу ні сили, щоб дитину відвести чи забрати. Як хлопчик коли занедужав, то з ним сиділа Марія, була вже пенсіонеркою, могла позволити собі таке задоволення побути з внучкою та допомогти дітям.

Так пройшло ще кілька років і Андрійко пішов у школу. Дітям стало простіше. Її помочі не потрібно було. Стала жінка помічати, що коли приїде, то якась непривітність в повітрі панує. Вже не зустрічають її як колись. Не дуже й говорять, немов стала їм на заваді. Стали з нею поводитись як чужі. І як тільки збиралась додому, в село, то аж сяяли, посмішки щасливі з’являлись.

Не позбулась дочка самолюбства, навпаки ще більше стала себе любити та ще егоїстичнішою стала. Жили відразу багатше ніж колись вони, то й голову високо задерла. Ще й зять любив гоноруватись, від нього перейняла його вибрики. Забула ж скільки батьки їй дали та допомагали. Тепер не рада Марії. Літня жінка все бачить і розуміє. Серце пече від несправедливості. Не має ж вона більше нікого щоб прихилитись та й роки вже не молоді. Їде в автобусі, відвернувшись до вікна, щоб не бачили її мокрих очей та сумного обличчя. Не хочеться розказувати про свої негаразди та смуток. Проблеми то не вирішить, а пліток точно наробить. Веліла сива мудрість їй мовчати і жінка слухала її.

Галина Мазурик, “Дочка-егоїстка”