Вони накинулися на нього, мов зграя розлючених синиць, що захищають своє гніздо.
— Ви що собі дозволяєте?! У вас взагалі є бодай крапля совісті? Ви в дзеркало сьогодні дивилися, чоловіче? Поводитеся, як шибеник підліткового віку, а не як поважна людина! Ми тут кожен кущ власними руками висаджували, доглядали, плекали… А ви? Та подивіться, що ви наробили!
Чоловік, чиє волосся вже давно притрусило сріблом, спокійно вибрався з гущавини бузку. В руках він тримав величезний, ледь не оберемок, пахучих гілок. Його обличчя було спокійним, майже урочистим. Він відірвав погляд від кущів, перевів його на розлючених пань, мовчки обтрусив штани від пилу й сухого листя.
— Прошу вибачення, — сказав він тихо, але впевнено.
— Вибачення? — не вгамовувалася одна з них. — Тобі грошей шкода на букет? Ринок — за два квартали! Іди й купуй, а нищити нашу красу не треба!
Чоловік ледь помітно усміхнувся. Він розділив свою ношу на дві рівні частини й простягнув жінкам ці пишні, напоєні весняним дощем грона бузку.
— Чи не дозволите мені подарувати цю красу вам? Такі квіти личать лише прекрасним жінкам.
Суворість на обличчях жінок почала танути, як березневий сніг. Вони перезирнулися, несміливо взяли подарунки, вдихнули п’янкий аромат і, вже значно лагідніше, наказали більше «не бешкетувати». Він кивнув, вклонився, сів у стареньку автівку й поїхав у бік іншого провулка. Там, сховавшись від сторонніх очей, він знову пірнув у знайомі зарості.
За всі довгі роки спільного життя лише одного разу його дружина не отримала свого улюбленого букета. Це сталося тоді, коли він був прикутий до ліжка після серйозного випробування, що ледь не обірвало його життя. Бузок був їхнім талісманом — німим свідком того, як колись давно, у квітневі дні, доля несподівано переплела їхні стежки.
Андрій стояв біля шкільного вікна, мружачись від того весняного сонця, що вдиралося в клас, мов непроханий гість. Він щойно за дорученням вчительки наповнив вазу водою, поставив туди букет, подарований йому Оленою, і затримався. Сьогодні була контрольна, а він зовсім випустив з голови давнє повір’я.
Його друг, Максим, зранку вихвалявся, що встиг з’їсти понад три десятки квіток із п’ятьма пелюстками, і тепер був спокійний за свій результат. А Андрій забув. Він гарячково перебирав грона, шукаючи щасливий знак. Квіток було обмаль, він поспішав — учителька могла помітити його довгу відсутність. Знайшов лише три, але на язиці вже відчувалася гіркота.
— Андрію, ти там що, коріння їси? — почувся голос технічної працівниці, пані Марії, яка підіймалася сходами.
— Вже йду, пані Маріє, — відповів хлопець, хапаючи вазу.
Він повернувся до класу, коли аромат бузку вже наповнив повітря
— Чого так довго? — шепнув Максим, тицьнувши ручкою в спину. — Шукав п’ятипелюсткову удачу?
— Та нічого я не шукав, — буркнув Андрій, ховаючи очі.
— А я вже все поз’їдала по дорозі, — відрізала Олена, що сиділа поруч.
— А ось і не все, — заперечив Андрій. — Я три штуки знайшов.
Максим лише посміхався — видав себе. Андрію теж була потрібна допомога, адже вчора він мав би готуватися до алгебри, але голова була зайнята зовсім іншим. Андрій закохався.
Його район — старий приватний сектор, де він мешкав із мамою, бабусею та двома братами — завжди був простим і зрозумілим. Проте час змінювався. Поруч виросла сучасна цегляна будівля, про яку казали, що там є все — навіть зручності всередині.
Андрій знав тут кожного. Їхня галаслива ватага часто збиралася біля старого колодязя. Дівчата, босоногі й щирі, разом із ними ганяли на велосипедах і бігали на річку. Але в новому будинку оселилася дівчинка, яка була з іншого світу. Вона завжди носила з собою папку з нотами, а з її відчинених вікон лилися гами. Її мама, сувора і вимоглива, ніколи не залишала доньку без нагляду.
Її звали Софія. Андрій годинами міг дивитися, як з подвір’я виїжджає блискуча машина, а на задньому сидінні сидить юна піаністка з сумними очима. Одного разу їхні погляди зустрілися. Вона подивилася на нього так відкрито й довірливо, що в хлопця перехопило подих. Потім вона відвернулася, але Андрій уже «пропав».
Він ріс без батька, знаючи лише важку працю мами й бабусі. Іноді доводилося доношувати речі після брата, мріючи про власні туфлі. А вчора, повертаючись зі школи, він випадково став свідком сцени біля її будинку. З вікна долинав різкий голос матері:
— Ти нічого не досягнеш! Завтра конкурс, а ти знову фальшивиш! Зберися, Софіє!
Почулися звуки фортепіано. Софія знову й знову припускалася помилки в одному й тому самому місці. Андрій застиг за парканом. Йому хотілося крикнути, щоб вона не плакала, щоб у неї все вийшло. Він сидів там дві години, поки музика нарешті не стихла. Він так перейнявся її болем, що сам був готовий вивчити той клятий етюд, аби лише допомогти їй.
Сьогодні він знову прийшов. Але в будинку було тихо. Андрій вирішив діяти. Побачивши на сусідній вулиці квітучий кущ, він, охоплений якимсь дивним поривом, наламав гілок. Він переліз через паркан, обережно підібрався до вікна її кімнати. Вікно було прочинене. Він поклав бузок на підвіконня, створюючи справжню ароматну хмару, і сховався за деревом.
Почулося: «Йди вмийся, будемо працювати далі».
Андрій завмер. Він бачив, як штора ворушиться від вітру. Коли все затихло, він наважився визирнути. Софія стояла біля вікна, вдихаючи аромат квітів. Вона побачила його.
— Ось… — ледь чутно промовив Андрій, вийшовши зі схованки. — Шукай там п’ятипелюсткові. Це на удачу. Для завтрашнього виступу.
Вона нічого не сказала, лише мовчки зібрала букет. Хвилина — і з кімнати полилася музика. Вона звучала інакше: впевнено, чисто, натхненно.
— Ну ось! Ти можеш, коли хочеш! — вигукнула мати.
Андрій ішов додому під весняним дощем, не помічаючи, як промокає сорочка. Він був щасливий. Наступного дня він чекав на неї біля колодязя. Софія підійшла сама, ігноруючи погляди матері. На шиї в неї виблискувала нагорода.
— Я виграла, — прошепотіла вона. — Дякую. Я знайшла багато квітів. Це працює.
— Ти просто чудово граєш, — відповів він.
— Я Софія.
— Андрій.
— Тепер ми знайомі, — вона озирнулася, — твій бузок — найкращий у світі.
З того дня минули десятиліття. Вони пройшли через випробування, розлуки, дорослішання, але квітневий бузок завжди залишався їхнім символом. Вони одружилися, коли бузок був у самому цвітінні. Навіть у найтяжчі періоди, коли в родині ставалися суперечки, свіжі гілки квітів ставали тим містком, що повертав спокій.
Літній чоловік знову вибрався з кущів. Він озирнувся, перевіряючи, чи не бачить хто. Ні, все тихо. Він обережно склав квіти на сидіння своєї старенької машини. Йому потрібно було багато.
Сьогодні він зустріне сезон бузку зовсім інакше.
— Ось я і прийшов, моя Софіє. Як завжди, з квітами.
Він буде сидіти на кладовищі, серед тиші, перебираючи гілки в пошуках тієї самої, з п’ятьма пелюстками, яку колись вони шукали разом. Він буде сидіти довго, вдихаючи аромат, що нагадує йому про все: про перше кохання, про музику, про їхнє спільне, таке недовге, але щасливе життя.
