Дні для Іри стали одноманітними і сірими. Ходила, наче в тумані. Готувала їсти, прибирала, поралася по господарству, як робот. Нічого її не радувало, не тішило, навіть милі смішні витівки маленького Мишка. Вкладала його спати, а сама знову і знову, наче намистинки, перебирала свої спогади. У них завжди був він, її коханий Коля.
Вперше вона побачила його біля церкви у Франківську. Падав сильний дощ, а він сидів на низькому табуреті під саморобним целофановим навісом і грав на гітарі. І стільки в його музиці було розпачу та жалю, що Іра кинула у картонну коробку пару гривеників. Чоловік на знак подяки кивнув головою. Цілий день не йшли їй з голови його очі. Такі сумні і добрі.
За матеріалами – Вісник.К.
Наступного дня після роботи ноги самі понесли її до храму. Знайомий гітарист стояв там. Жінка знову, привітавшись, кинула йому кілька купюр. «Дякую, пані», – відповів глибоким оксамитовим голосом. Іра пильніше глянула на нього. Крізь густу щетину проступали витончені риси обличчя. Жінка набралася сміливості і запросила його на каву. Гріючи руки на теплому маленькому горнятку, чоловік неквапливо розповів свою невеселу історію. Він – сирота, виріс в інтернаті. Ще не так давно жив у селі недалеко від міста у малесенькому будинку, який дістався йому у спадок від маминої сестри. Та влітку хатинка згоріла. Ні майна, ні документів. Залишилася лише гітара – з нею він тоді ходив у гості. От і перебрався тепер у місто, живе в підвалі.
Ірі аж всередині все стиснулося, так їй було шкода нового знайомого. Увечері розповіла про нього мамі. Ганна, жінка жаліслива, запропонувала запросити Колю (так звали чоловіка) у гості.
– У нас літня кухня велика, якщо він такий, як ти розповідаєш, то нехай зимує. І нам в хазяйстві чоловічі руки не завадять, – розсудила жінка.
Іра жила з мамою на околиці міста у старій хатині, яка вже давно потребувала ремонту. Але у свої тридцять чоловіка ще не мала, та й грошей, аби найняти будівельну бригаду, теж.
***
Дуже швидко Коля став членом їхньої родини. З перших днів взявся допомагати по господарству. Мав, що називається, золоті руки. І ремонт у кімнатах поробив, і огорожу полагодив. Був спокійний та розсудливий. Іра зрозуміла, що закохалася. За три місяці чоловік поновив документи і запропонував одружитися. Іра просто світилася від щастя: вона кохала і була коханою! Сусіди навіть заздрили: хоч і довго в дівках сиділа, зате якого легеня відхопила! І вродливий, і працьовитий, а біля жінки як упадає! На роботу та з роботи разом їдуть – Іра його влаштувала у фірму, де працювала сама. Їй здавалося, що так буде завжди. Вперше думка, що її Коля може іншим подобатися, промайнула, коли появився син. Чоловік став пізніше повертатися додому: то на автобус не встиг, то роботи багато. Іра просто божеволіла від ревнощів. Одного разу наважилася на розмову.
– Скажи, хто вона, я ж усіх на фірмі знаю, – чіплялася до чоловіка.
Коля знітився, став віднікуватися. І в ту мить жінка серцем відчула: її зрадили. Біль, образа змійкою заповзли в душу. Як він міг? Адже підібрала його буквально на вулиці! Обігріла, відмила, у люди вивела, а коханий так їй віддячив?!
Від маминих переживань став неспокійним і Мишко. Вночі частенько плакав, вона носила його на руках. А Коля йшов спати в іншу кімнату: мовляв, треба відпочити, бо вранці на роботу. З кожним днем прірва відчуженості і непорозуміння між ними ставала все більшою. А одного дня «добрі люди» подзвонили і назвали ім’я любаски її чоловіка.
***
Уже через тиждень після дзвінка вона попросила Миколу посидіти із сином – їй, мовляв, треба до лікаря на прийом. А сама поїхала на роботу. Тільки переступила поріг, як зустріла її, Жанну. Та здивовано подивилася і улесливо защебетала:
– Ірочко, ти вже на роботу вирішила вийти? А як же синочок, на кого його лишиш?
Іра буквально скипіла і вже не добирала слів:
– Ах ти ж, ледащо! За сина мого переживаєш?! А чого ж ти у нього батька відбираєш?!
Вона з усієї сили заліпила ненависній розлучниці ляща. Жанна на мить остовпіла, потім схопила сумочку і втекла. А Іра їй услід сипала прокльонами. Співробітники з цікавістю спостерігали за сценою ревнощів. Роман Колі і Жанни розвивався ж у всіх на очах.
Коли жінка повернулася додому, то перше, що побачила – зібрану валізу. Вона здогадалася, що Жанна встигла подзвонити Миколі.
– Я йду. Пробач, якщо зможеш. Люблю іншу і нічого не можу з цим вдіяти. Синові буду допомагати.
Він навіть у вічі їй не дивився. Іра ж ні слова не могла вимовити. Їй би заридати, спинити його. А вона ніби заціпеніла: мовчки дивилася, як Коля цілує Мишка, йде до воріт і сідає в таксі.
***
Волю сльозам дала, коли машина зникла за поворотом. Відтоді світ для Іри потьмянів. Усі дні були однаково сірими. Так минуло одне літо, інше. Жінку стало не впізнати – так змарніла. Здавалося, що на цьому світі її тримає тільки син. Мама, як могла, допомагала доньці. А Коля не з’являвся. Тільки гроші переказував. Вони з Жанною виїхали до іншого міста, звідки вона родом.
Якось сон зморив Іру під ранок. Наснилася їй розлучниця. Вона благально на неї подивилася і кинула під ноги пакунок, перемотаний рожевою стрічкою. А потім з’явився Коля. «Пробач», – прошепотів, взяв за руку Жанну, і вони зникли в тумані.
Іра прокинулася в холодному поту. «І до чого б цей сон?» – непокоїлася жінка.
Минуло декілька днів. Якось вечірню тишу розірвав телефонний дзвінок. Розпачливий старечий жіночий голос повідомив, що Жанни з Колею не стало. Їхня тримісячна донечка дивом вціліла.
– Ви чуєте мене, Іро? Я – мама Жанни. Знаю, що вона перед вами завинила. Але я стара і не маю сил ростити дитину. Згляньтеся і візьміть її до себе. Це ж сестричка вашого синочка, – плакала у телефонну слухавку жінка.
Кілька днів Іра ходила сама не своя. З голови не йшли слова жінки про маленьку дівчинку, яку можуть забрати в будинок маляти.
– Мамо, що мені робити?
– Ой доню, видно, така твоя доля. Правду каже та жінка: дитинка – сестра нашого Мишка. Ми не вічні, а в нього буде рідна душа на цьому світі. Справимось.
Автор: Марта ДИМИДІВСЬКА.
Фото ілюстративне.
