fbpx
Дозвілля
Євгенія сповідалась йому поспіхом. В очі намагалась не дивитись, бо розуміла наскільки розповідь вплине на нього. Віктор слухав і земля йшла йому з-під ніг. Ставала ніби й легше, але гірко. Ой, як же гірко йому зараз було

Віктор Андрійович давно втратив інтерес до життя, так як 5 років тому пішла з життя його кохана дружина. Відтоді його життя стала одноманітним і дуже тужливим. Він жив в квартирі разом зі своїм сином Олегом, який не був схожий на нього. Він з Людочкою завжди виховували його правильною і гідною людиною, проте Олег постійно заливав за комір, приводив додому компанії, не хотів працювати.

– Тобі вже 40 років, а ти досі поводишся як дитина. Влаштуй своє життя, подаруй мені спокій під старість – говорив батько синові.

Але Олег не чув і не відповідав. Він з татом говорив трьома фразами: «Позич грошей», «що є їсти», і «у мене друзі на кухні, посидь у себе в кімнаті поки».

Він завжди сподівався, що Олег буде юристом або економістом. Але син нікуди не хотів іти навчатись. Віктор ще 20 років тому оформив на нього свою дачу, в якій він жив колись разом зі своєю коханою Людочкою. Однак чоловік ніяк не очікував, що син тут же продасть цей будинок, а отримані гроші пустить за вітром. Все життя він шкодував про таке рішення, однак будинок вже було не повернути.

– Скоро Новий рік, а мені навіть зустріти його ні з ким – подумав вголос Віктор і очі його наповнилися слізьми.

Син не поважав батька, і жити разом було надскладно. Сьогодні очікувалися чергові гості у Олега, тому Віктор вирішив вийти прогулятися, щоб нікого не бачити. На вулиці йшов пухнастий сніг, люди поспішали за покупками і готувалися до свята. Віктор дивився на дорослих людей, і сумував, що вже багато років його кохана жінка не поруч з ним.

Чоловік і сам не помітив, як його ноги привели до залізничного вокзалу. Взявши квиток до того селища, в якому він жив в тому самому будинку, він сів в електричку і поїхав, сам не розуміючи, що робить. «Кохана, я скоро буду» – подумав Віктор і задрімав. Він не хотів повертатися додому.

Доїхавши до селища, він вийшов на станції і глибоко вдихнув аромат рідного місця. Він вирішив пройтися по тих місцях, які любила його дружина. Зайшовши в магазин, він привітався з Зіною, яку багато років знав.

– Вікторе Андрійовичу, очам не вірю. А чого приїхали? Дачу ж ніби як продали – здивувалася жінка.

– Так, продали, я до дружини приїхав, хочу з нею Новий рік зустріти, нехай ми і не разом – сумно відповів чоловік.

– Холодно на вулиці, та й снігопад черговий обіцяють вночі – Зіну дивувала поведінка давнього знайомого.

– Нічого зі мною не буде, не лячно мені вже нічого. Ти краще, Зіночка, дай мені он ті цукерки. Їх моя Людочка любила. І літровий сік принеси з двома склянками. Пакетик не забудь – Віктор дуже тихо перераховував всі, що йому потрібно.

Зіна склала покупку в пакет і розрахувалася з покупцем. Коли він повільно вийшов з магазину, сльози покотилися по її щоках. «Бідний чоловік, зовсім самотній!» – подумала вона, взявши хустинку.

Віктор прогулявся по знайомому району, обійшов свою дачу, в якій він прожив більше половини життя, а потім попрямував на місце спочинку дружини.

– Ось я і прийшов до тебе, кохана, хочу це свято відзначити з тобою – промовив чоловік, дивлячись на фотографію дружини.

Він витягнув її улюблений торт, поклав на землю і глибоко зітхнув, розуміючи, що як раніше ніхто не почне його розрізати і з апетитом їсти з чаєм. Минуло дві години, а Віктор продовжував сидіти “поруч” зі своєю коханою жінкою

– Людочка, може ти забереш мене до себе? Не можу я більше жити так, без тебе мені нічого не хочеться. Син у нас не надто добрий. Як мені жити, Люда, без тебе? – Віктор тихо заплакав.

Знову глянувши на фотографію дружини, чоловік замовк. Погляд був її глибоким і здавалося, ніби вона проганяла його звідти. Він вирішив провести там всю святкову ніч, йому не хотілося повертатися додому. Йому не заважав холод і навіть снігопад не викликав в ньому сумніви. Йому було добре і затишно поруч з тією, яку дуже любив.

Раптом Віктор почув кроки за спиною. На секунду він закляк, адже кому знадобилося в такий час прийти в це місце?

– Вікторе Андрійовичу? Чи це ти? – почувся раптом знайомий голос.

– Євгеніє! Ти налякала мене. Чого ж ти в такий час тут опинилася? – полегшено видихнув він.

– Ти ж знаєш, що мій чоловік теж тут лежить. Я до нього приходила, теж привітала. Але ось що я тобі скажу, Вітя, не варто їх душі турбувати. Ходімо до мене в гості, у мене пиріг є вдома – з посмішкою сказала жінка.

Це була сусідка, яка прожила поруч з ним і Людою майже 40 років. Жила вона одна. Син Євгенії Олександрівни був дорослим і одруженим, вона не хотіла жити з ним і його сім’єю в квартирі.

– Не хочу заважати молодій сім’ї, мені і тут добре – закінчила свою розповідь про сина Євгена.

– Та й мені нікуди йти, син мій зовсім пустився берега. Не поважає він мене, не любить. Я не знаю, де прогледів і чому не зміг виховати його. Ми з Людочкою вклали в нього всі сили, але все марно. – сказав Віктор і витер свої сльози.

– Віть, я не знаю, чи варто мені цю таємницю зараз відкривати. Але я не можу приховувати від тебе правду. Олег не ваш з дружиною син. Я ж тоді молода була, стажувалась у нашій районці. А Люду привезли вночі. Вона ж тоді сама ледь на той світ не пішла, ваш син. Його не врятували. А тут у нас хлопчик був, його підкинули. Так Ернест Тодосійович, завідуючий наш, він вирішив що то доля. Лиш я і він правду знали. Прости. Тоді це здавалось прекрасним рішенням.

У Віктора в очах потемніло, але він швидко відійшов  і сказав:

– Я все розумію. Напевне розумію… Шкода, що вона так і не дізналась правду. Мені легше. І їй було б легше, напевне. Розуміти, що це не ми виною. Спадковість тут – чоловік посміхнувся гірко-гірко.

Всю ніч вони спілкувалися про минуле, сьогодення і майбутнє. Віктор відволікся, став посміхатися. Здавалося, літні самотні люди знайшли спокій один в одному.

– Євгеніє, дякую тобі за гостинність! Я був дуже радий тебе бачити. Але мені пора їхати, некрасиво стільки перебувати в гостях – сказав Віктор і почав збиратись йти.

– Вітя, не йди. Я спеціально прийшла, мені Зіночка сказала, що ти приїхав. Я за тобою прийшла. Може, залишишся на кілька днів? Ми так добре поспілкувалися, я відволіклася. Давно мені не було так добре. Увечері приїде мій син зі своєю родиною, ми будемо пекти пиріжки і готувати борщ. Буде весело. Залишайся з нами – просила Євгенія Олександрівна.

– Не зручно мені Євгеніє. Але правда в тому, що йти ж мені особливо нікуди. Хіба до Лідочки. Я залишусь. побуду трохи. Прости.

Вечір пройшов дуже затишно і по-сімейному, здавалося, ніби це велика одна сім’я. Віктор затримався у Євгенії не на один день, а на все життя. Коли вже нічого втрачати, починаєш знаходити справжнє. Те, що за суєтою днів і вічному прагненні забезпечити краще завтра, просто не помічаєш.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.