Якось я сиділа біля мами у шпиталі. Поруч була бабуся, їй приблизно років 90.
І тут приходить до неї дідусь, ледве тягнучи ноги, такий же сухенький, як і вона.
Дістає з пошарпаної старої авоськи просту їжу, яку приготував сам: натерте яблуко в банці, відварену курочку, поламану на дрібні шматочки, щоб їй було зручно і практично не треба було жувати.
Вони майже не розмовляють. Дідусь сидить, скрючившись на стільці поруч із нею і просто тримає її за руку. Начебто, якщо відпустить, то вона піде назавжди…
І я подумала про те, що ж молодим людям, у яких багато сили і здоров’я, заважає так само трепетно ставитись одне до одного? Чому така недбалість у стосунках?
Адже настане час і доведеться віч-на-віч зіткнутися зі старістю і безпорадністю. І як важливо мати поруч близьку людину, родинну душу, яка до останніх днів, з останніх сил триматиме тебе за руку, не хотячи відпустити.
Світлана Удалова
