Для тебе! – відповідала бабуся. Тільки час їх ще не настав. Будеш користуватися, коли станеш доросла. Нехай хоча б 18 років тобі виповниться. Сказала, і прибрала цей чудовий дар подалі. До мого повноліття.
Тільки от коли мені виповнилося 18 років, я про парфуми і не згадала. Не до того мені було: друзі, подруги, навчання, вечірки, шанувальники. Потім весілля, поява дитини, робота. Закрутило мене життя, закрутило. Заповітну коробочку витягли з шафи тільки недавно.
Картон пожовтів, футлярчик запорошився, а запах став кислуватим і неприємним – він зіпсувався від тривалого зберігання.
Парфуми, на жаль, теж псуються.
Приблизно в той же час, не стало і бабусі. Мама вирішила показати мені свій дар на повноліття. Фінські чоботи. Їх вона дістала свого часу по блату, і навіть жодного разу не взула. Вирішила, що мені вони більше підійдуть. Коли заміж треба буде виходити. Ах, яка я буду наречена – у фінських чоботях!
Всі женихи будуть мої.
Я поміряла чоботи – вони припали мені впору. Каблучок у них був маленький, а шкіра – невимовно м’яка. Ідеально для школярки. Але мама проти того, щоб носити зараз. Почекай, ти ще не наречена. Так і пролежали чоботи на антресолях. А через кілька років стали не потрібні. У мене нога «переросла» мамину, і чоботи стали безнадійно малі. А у мами розрослась кісточка, і для неї все це багатство стало тим більш марним. Спочатку ці чоботи запропонували незаможній багатодітній сусідці: не хочете? Але сусідка була хоч і багатодітна, а річ хотіла мати модну. Тоді засунули чарівні чоботи в мішок і віднесли на смітник.
Можливо, безхатькам знадобляться.
Ви скажете, подумаєш, парфуит, чоботи. Це все дрібниці. Але якось раз я почула схожу історію, від якої дуже гірко. Жінка виховувала сина одна, і намагалася, щоб у нього все було. Працювала на трьох роботах, ледве спати і їсти встигала. Так ось, одного разу прийшла вона з чергової роботи, на яку влаштувалася, щоб синові кросівки купити модні. Прийшла втомлена. Чує: син-підліток в двері шкребеться. Поговори зі мною, мамо. А їй ніколи. Голова приросла до подушки. Завтра давай поговоримо, не до тебе зараз. Виспалася, і знову пішла на підробіток, прибиральницею. Все уявляла собі кросівки, і сина в них. А коли повернулася на завтра, сина не стало. Не дочекався він цього завтра.
Йому вчора треба було.
Я, боронь боже, нікого не звинувачую.
Ні рідних – вони адже діти епохи дефіциту. Ні, тим більше, ту жінку.
Думаю, вона кожен день згадує то «завтра».
Але один урок я для себе витягла з таких історій.
Коли відкладаєш на потім що-небудь: приголомшливий запах парфумів, м’які і зручні чоботи, солодку цукерку, власну радість спілкування з близькими людьми – треба пам’ятати, що у цього всього теж є термін придатності.
Не встигнеш вчасно з’їсти, поносити, порадіти, пропустиш час – і сама не помітиш, як все перетвориться в прах і тлін.
У шоколадних цукерках заведуться черви, парфуми почнуть пахнути оцтом, а радість зустрічі виявиться з душком байдужості…
Автор: Моrena Моrana.
Фото ілюстративне.
