fbpx

Якнайшвидше загладжуй провину – поки можеш. Зателефонуй. Надішли листівку. Закопай своє незадоволення.

— Як би там не було, нехай спочиває з миром, — сказав Ларрі Ґудман-молодший, готуючись поховати свого батька.

— Нехай зникнуть усі обрáзи, — мовив він. — Нехай зникнуть…

Якось у серпні чоловіки перестали спілкуватися. Ларрі навіть не міг уявити, що це мовчання триватиме вісім місяців. Двоє чоловіків не контактували після того, як посварилися через приготування до весілля і батько Ларрі запізнився на церемонію.

Жоден із них не хотів поступатися іншому. Ці вісім місяців були важкими для обох. 27-річному Ларрі бракувало його найкращого друга — чоловіка, який учив його вибирати друзів і жінок. Чоловіка, який навчив його смажити реберця на грилі й готувати найкращу лімську квасолю на північ від Джорджії; чоловіка, який навчив його бути таким упертим.

А потім одного дня батько потрапив до шпиталю з сильним болем у грудях. Ларрі заїхав туди і приніс йому листівку з побажанням швидкого одужання. Він не планував помиритися з батьком, та варто було тому його побачити, як він мало не задушив його в обіймах. Обоє отримали другий шанс.

— Щойно я зайшов, як він кинувся мене обнімати й цілувати, — розповідав Ларрі. — Я ж намагався бути «міцним горішком», бо ще сердився на нього.

Батько помирився з сином, сказавши такі слова: «Я розумію, що ти злишся, але я люблю тебе і знаю, що ти теж мене любиш. Я завжди з тобою».

І вони знову стали найкращими друзями.

— Усе було так, як раніше, — мовив Ларрі, і його очі наповнилися смутком. Він не стримував емоцій з того часу, як отримав телефонний дзвінок кілька днів тому. Він говорив із сестрою, і в ту мить їй теж хтось зателефонував. Коли вона повернулася до розмови, то закричала: «Нашого батька не стало!»

У будинку сталася пожежа. Ларрі поїхав туди — він не міг повірити в цю новину, аж доки не відчув запах диму. Коли чоловік дістався туди, обгорілий будинок уже забили дошками. Ларрі довелося впізнавати обгорілого бородатого чоловіка вагою близько ста кілограмів та зростом 180 сантиметрів у присутності коронера. Він зрозумів, що то його батько, коли побачив чоловікові ноги. Ларрі мав такі самі м’язисті литки.

Ларрі забрав речі з батькової шафки в компанії «Ford Motor», у якій той пропрацював майже 29 років. Чоловік завжди думав, що його батько, якому виповнилося 48 років, колись піде звідти на пенсію. І поки збирав робочий одяг, по його щоках котилися гіркі краплі.

— Щоразу, як я діставав із його шафки якусь річ, я почувався, як маленький хлопчик, котрий чекає, що його батько от-от вигулькне з-за рогу, — сказав він.

У цього маленького хлопчика колись був внутрішній годинник, який підказував йому, коли потяг привезе його батька; він був готовий пробігти півтора кілометра, щоб його зустріти. А ще Ларрі згадав випадок, коли батько вперше пішов з ним на бейсбольний матч. І як він умів всіх розсмішити. А також про те, від чого батькові довелося відмовитися, щоб працювати в другу зміну.

— Коли я грав у баскетбол у старшій школі, мені завжди хотілося подивитися на трибуни і побачити там батька, — сказав Ларрі. — Та найбільше я сумуватиму за тим, що коли я розповідав йому про свої проблеми — байдуже які — він завжди позбавляв їх негативного забарвлення. Якщо в проблемі можна було знайти хоча б крихту позитиву, він казав: «Яку користь принесе тобі ця ситуація?»

Ларрі знайшов таку крихту позитиву, коли побачив у шафці пляшечку з одеколоном.

— Батькові подобався цей аромат для чоловіків, — засміявся Ларрі. — О, уявляєте, я колись приїхав до нього додому — мені було років двадцять — а він мені каже: «У мене є класна штука». І повів мене на другий поверх зі словами: «Тобі точно сподобається». А потім дістав цей одеколон.

На церемонію поховання Ларрі вдягнув один із батькових костюмів і скористався його одеколоном.

Він поділився зі мною своєю історією, щоб закликати інших не затягувати сварки, а якомога швидше миритися з найдорожчими людьми. І я ніколи не забуду інтерв’ю з чоловіком, який чекав надто довго.

Вільям Стразінський та його донька-підліток Беккі колись були дуже близькі. У дитинстві дівчинка залазила до нього на коліна й притискалася до грудей, почуваючись у цілковитій безпеці. Після довгого робочого дня чоловік приходив додому, знімав краватку і залишав на ній вузол, щоб Беккі могла смикнути за обидва кінці й змусити вузол зникнути.

Батько й донька були найкращими друзями навіть після того, як Вільям розлучився з дружиною. А потім — підлітковий вік, коли близькість зникає, друзі важать більше, ніж батьки, а бунт проти авторитету дорослих створює прірву між поколіннями. Вони посварились і не розмовляли. Минув рік. Батько знав, що ця прірва — не назавжди. Знадобиться час, щоб збудувати через неї міст. А тоді настане день, коли він візьме доньку за руку і вони знову почнуть розмовляти.

Та однієї п’ятниці Вільям прийшов додому і побачив лампочку, що блимала на автовідповідачеві. 17-річна Беккі потрапила в автомобільну пригоду. Джип «черокі», яким вона їхала, занесло на снігу, він кілька разів перекинувся й приземлився на дах. У Беккі було багато пошкоджень.

Коли Вільям приїхав до лікарні, її вже не було в живих. Чоловік сів біля ліжка на коліщатах, на якому лежало її тіло. Узяв її холодні пальці в теплу долоню й поглянув на обличчя, яке всуціль вкривали синці. Вона навіть не встигла закінчити школу… Батько сидів біля неї протягом двох годин і казав, що вона була для нього цілим світом, як він її любить, як хотів би, щоб вони були поряд протягом усіх тих місяців, що їх змарнували.

Він молився і просив дива, просив, щоб вона потисла йому руку, поговорила з ним хоча б кілька хвилин. І сказав їй усе, що не встиг сказати, поки вона була жива.

Я ніколи не забуду його розповідь про останні миті, які він провів з донькою. Багато з нас можуть мучитися подібними докорами протягом усього життя. Майже щоразу, коли я підписую свої книжки, до мого столу підходить людина, яка вже кілька років не розмовляє з сином чи донькою. І кожен чекає, що перший крок зробить інший.

Чому б тобі не зробити цей перший крок? Мої друзі, які брали участь у програмах реабілітації, що складаються з 12 кроків, навчили мене не обтяжувати жодні стосунки обрáзами та гіркотою. Вони спонукали мене скласти список усіх людей, яких я образила своєю діяльністю чи бездіяльністю, і поміркувати про відновлення відносин.

А тоді я зачитую цей список Богові й молюся, щоб він допоміг мені помиритися. Я не чекаю, що інша людина поступиться, адже цього може взагалі не трапитись. Я роблю крок назустріч, навіть якщо винна значно менше. Тоді інша людина майже завжди визнає і свою провину. Та навіть якщо ні, мої розум та серце — чисті.

Іноді я молюся і прошу готовності до примирення, але воно завжди успішне і, на щастя, ніколи не буває надто пізно.

Чому б тобі не зробити перший крок?

Регіна Бретт

You cannot copy content of this page