— Яке ще розлучення? А хто платитиме кредит мого сина?! — кричала мені в обличчя свекруха.
Валентина знервовано витрусила вміст гаманця на кухонний стіл. Перерахувала купюри. Потім ще раз. Руки тремтіли.
— Не може бути! — вигукнула вона й схопила телефон.
Віталій не відповідав кілька секунд. Коли нарешті заговорив, його голос був байдужим:
— Так, Валю?
— Ти брав гроші з мого гаманця? — вона намагалася говорити спокійно, але слова виривалися уривчасто.
Чоловік помовчав мить.
— А, так. Трохи взяв. Поверну в наступну п’ятницю.
— Трохи?! п’ять тисяч — це для тебе дрібниця?! Це ж гроші на комуналку й інші обов’язкові витрати!
— Та не переймайся, — протягнув Віталій. — У тебе ж завжди є якась заначка.
У Валентини всередині закипіло.
— Немає в мене ніякої заначки! Я працюю з ранку до ночі, щоби платити за все те, чим ти навіть не цікавишся!
— Валю, ти чого така заведена…
— Інколи я тебе просто не впізнаю, — відрубала вона й поклала слухавку.
Вона озирнулась на кухню. Цю квартиру вона купила ще до знайомства з Віталієм. Кожен куточок тут — її руками облаштований, з любов’ю, з думкою про затишок. А зараз від самого погляду на рідні стіни підступала нудота.
— Як я до такого дійшла? — прошепотіла.
Зібралась, умилась і пішла на роботу. Хтось же має заробляти в цій родині.
А колись, у перший рік, було майже щастя. Все змінилося, коли Віталій несподівано оголосив, що звільняється.
— Не можу там більше, Валюшо, — жалібно казав він, розвалившись на дивані. — Начальник нічого не розуміє, колеги заздрісні. Знайду щось краще.
Вона йому повірила. А після п’яти змінених місць, де він ніде не тримався довше трьох місяців, Валентина зрозуміла: нічого кращого не буде. Усюди були винні то колеги, то начальство, то клієнти.
— Ти б хоч підтримала чоловіка, — дорікала їй свекруха Ніна Петрівна, з’являючись без попередження. — Син у мене чутливий. Йому складно в цьому світі.
Валентина мовчки кивала. Сперечатися з Ніною Петрівною було марно. Для неї син — ідеальний, а невістка — бездушна кар’єристка, яка не здатна зрозуміти творчу натуру.
Повернувшись додому після дванадцяти годин на роботі, Валентина мріяла просто впасти на ліжко. Але замість цього пішла до вітальні.
Віталій лежав на дивані з джойстиком у руках. Поряд — новенька ігрова приставка.
— Привіт, — буркнув, не відриваючи погляду від екрана. — Вечеря буде?
— Звідки це? — Валентина кивнула на приставку.
— А, купив сьогодні. Давно хотів, — байдуже відповів він.
Вона мовчки розвернулась і пішла на кухню. На столі — коробка з чеками та рекламними буклетами. Висипала вміст — і завмерла.
Чек на приставку, ігровий ноутбук, новий смартфон — це величезні гроші.
— Скільки? — прошепотіла вона, ледь ворушачи губами.
На самому дні лежав кредитний договір. Валентина пробігла очима рядки й скам’яніла. Кредит на 80 тисяч гривень.
Вона увірвалася у вітальню. Вирвала шнур телевізора з розетки.
— Це що таке?
У руках Валентини — договір з банку. Вона кричала.
— Гей! Я ледь рівень не пройшов! — обурився Віталій.
— Відповідай! Ти взяв кредит на 80 тисяч?
Він лише втомлено потер обличчя…
— Ну так, і що? Я зароблю і віддам.
— Як ти заробиш?! — Валентина не впізнавала власного голосу. — Ти вже пів року сидиш вдома!
— У мене є план, — відмахнувся Віталій. — Я почну стрімити ігри. Люди на цьому мільйони заробляють.
— Мільйони, — гірко озвалася Валентина. — А кредит ти як платити будеш, поки ті твої мільйони посиплються з неба?
— Ну ти ж є, — глянув він на неї так, ніби вона й справді була винна в усьому. — У тебе хороша робота. Прорвемося!
Усередині щось обірвалося. П’ять років вона тягнула їх обох. П’ять років терпіла його лінь та свекруху. І от тепер він ще й повісив на неї величезний кредит.
— Збирай свої речі, — тихо сказала вона. — І забирайся звідси.
— Що? — Віталій витріщився на неї. — Ти жартуєш?
— Ні. У тебе є година. Потім я викличу поліцію.
— Але, Валя… — почав було він.
— Забирай свою приставку, ноутбук, телефон — і марш до своєї матусі.
Віталій спробував обійняти її, щось белькотів про любов і сім’ю, але Валентина залишалася непохитною. Коли двері за ним зачинилися, вона повільно опустилася на підлогу в коридорі. Всередині було пусто.
Наступного дня Валентина сиділа на кухні з горнятком кави, гортаючи в телефоні консультації юристів щодо розлучення, як раптом пролунав настирливий дзвінок у двері. Різкий, вимогливий — такий, наче за дверима стояла людина, переконана у своєму праві вмішуватися у чуже життя.
— Хто ще там принісся… — пробурмотіла вона, неохоче підвелася й попрямувала до дверей.
На порозі стояла Ніна Петрівна — з очима, що палали від обурення, і тонко стиснутими губами.
— Валентино! — вигукнула свекруха, не чекаючи запрошення, і втиснулася до квартири. — Ти що собі дозволяєш?! Виганяти чоловіка серед ночі?! Він же твоя сім’я!
Валентина сперлася на одвірок. Їй хотілося сміятися. Або плакати. Або і те, й інше водночас.
— Доброго дня, Ніно Петрівно, — сухо промовила вона.
— Не починай зі своїх люб’язностей! — відрізала та, скидаючи пальто й вішаючи його на гачок, наче була в себе вдома. — Вчора Віталій ввалився до мене в сльозах, із сумками. Мій хлопчик ображений!
— Дуже шкода, — Валентина схрестила руки. — У вашого хлопчика нова приставка й ноутбук. Нехай грає й забуває про свої страждання.
Ніна Петрівна звузила очі.
— Ти завжди була холодна й розважлива. А Віті потрібна підтримка, а не твої умови! Він просто не одразу знайшов своє покликання!
Валентина заплющила очі й повільно видихнула.
— За п’ять років, — тихо сказала вона, — уже можна було бодай щось знайти.
— Та минуло ж зовсім мало часу! — вигукнула свекруха, проходячи на кухню й сідаючи за стіл. — Не можна вимагати миттєвих результатів від творчої людини. Не всі ж створені працювати в офісах, як ти.
Валентина пішла за нею на кухню. Усередині клекотіло обурення, але вона трималася.
— Знаєте, Ніно Петрівно, я дуже втомилася, — сказала вона, сідаючи навпроти. — Втомилася від вас. Від ваших повчань. Від того, що для вас я завжди погана, а ваш дорослий син — невинний янгол, якого я ображаю.
Свекруха обурено роззявила рота.
— Як ти смієш?! Я завжди ставилася до тебе як до рідної доньки!
— Невже? — Валентина підняла брови. — А мені здавалося, що для вас я завжди була просто гаманцем із ногами. Але нічого. Більше грати у цю виставу не доведеться. Я подаю на розлучення.
Ніна Петрівна зблідла й відсахнулась.
— Яке ще розлучення?! А хто буде виплачувати кредит мого сина?! — її голос злетів у різкий вереск.
Валентина моргнула. А потім розсміялася. Вона сміялася довго.
— Ось воно як, — нарешті видушила вона, витираючи сльози. — То ви не за Вітю хвилюєтесь. І не за мою самотність. Ви переживаєте, хто тепер його борги платитиме.
— Не кажи дурниць! — відмахнулася Ніна Петрівна. — Це просто твій обов’язок як дружини.
— Мій обов’язок? — Валентина подалася вперед. — Знаєте, я п’ять років була відповідальною дружиною. П’ять років платила за квартиру, купувала їжу, оплачувала відпочинок і одяг. А ваш син тим часом змінював роботи як рукавички й розповідав байки про невмілих керівників.
— Йому просто не щастило! — зойкнула свекруха.
— Йому щастило лише в одному — що я виявилася надто терплячою й вірила в його байки, — відрізала Валентина. — І ви ще маєте совість приходити сюди й вимагати, щоб я платила його кредити?!
Ніна Петрівна зціпила губи.
— Він твій чоловік. У горі й у радості, пам’ятаєш?
— А він про мене пам’ятав, коли брав кредит на приставку? Він спитав моєї думки? Або вашої, до речі?
Свекруха мовчала.
— Я більше не нестиму відповідальність за дорослого чоловіка, який сам зробив свій вибір, — продовжила Валентина. — Пам’ятаєте, як Віталій втратив роботу в банку? «Начальник до мене прискіпувався», — передражнила вона. — А я дізналася, що його звільнили за постійні запізнення. А в автосалоні? «Колектив не прийняв». Колектив не прийняв те, що він спав на робочому місці!
— Брехня! — вигукнула Ніна Петрівна.
— Минулого місяця, — Валентина не звернула уваги на вигук, — я дала йому гроші на нове взуття. А він купив собі гру. Тиждень тому просив на ліки для матері — для вас, між іншим. А потім витяг із мого гаманця п’ять тисяч!
Свекруха сиділа з кам’яним обличчям.
— І тепер, — голос Валентини тремтів від обурення, — ця дитина в тілі дорослого мужика бере кредит на іграшки й думає, що я це оплачуватиму!
— Ти ще пожалкуєш, — прошипіла Ніна Петрівна, встаючи з-за столу. — Віталій тебе любив, а ти…
— А я любила його. Колись. І думала, що ми разом будуємо життя, — тихо сказала Валентина. — Але неможливо будувати стосунки з людиною, для якої ти — банкомат і матуся в одному обличчі. Все. Розмова закінчена. Передайте Віталію, хай сам вирішує питання з кредитом. Це більше не моя проблема.
Коли за свекрухою зачинилися двері, Валентина ще довго стояла в порожній кімнаті. Їй здавалося, ніби з квартири нарешті вийшла важка, гнітюча атмосфера. Мовби відчинилися вікна, і свіже повітря видуло застояний сморід.
Місяці минули непомітно. Розлучення пройшло швидко — Віталій навіть не з’явився на засідання. Хоч його мати приходила й кричала, що невістка псує синові життя й мусить виплатити компенсацію. Суддя лише зітхнула й відхилила всі вимоги.
Тепер, сидячи у своїй квартирі з ноутбуком на колінах, Валентина переглядала варіанти відпочинку. Єгипет чи Туреччина? А може, ризикнути й гайнути до Таїланду?
— Тепер я можу поїхати, куди хочу, — прошепотіла вона з усмішкою. — І коли захочу. Тепер у мене немає баласту.
Телефон пискнув — прийшло повідомлення від Віталія: «Привіт. Можна я заїду забрати свої речі?»
Валентина скептично хмикнула. Минуло вже пів року, а він згадав лише зараз.
«Усе давно спаковане. Завтра о 18:00. Коробки внизу в консьєржа», — надрукувала вона й відклала телефон.
Жодних ускладнень. Жодних виправдань. Жодної відповідальності за того, хто не хоче відповідати за себе сам.
Вона купила путівку на початок квітня в санаторій. Закрила ноутбук і потягнулася. Попереду було ціле життя, яке нарешті належало тільки їй.
