fbpx
Дозвілля
Як же мені боляче за моїх батьків. Вони все своє життя тяжко працювали, і тепер, замість скромної пенсії, мали покинути свій дім, усе зароблене, улюблене, усе своє

Вже багато текстів написано про складність життя в несвободі навіть попри те, що над головою не літають ракети. Але від того ця тема все одно не стає для всіх універсально зрозумілою. Адже задля усвідомлення, який це жах, потрібно або пожити в ньому, або бути на зв’язку із тими, хто в ньому перебуває. Ну, до певного часу, звісно. Бо в окупованому Херсоні вже 12 днів зв’язку немає.

Тому я й пишу цей текст. Таких текстів має бути багато. А ще це мій спосіб передати гарячий привіт окупантам. В кінці допису зрозумієте.

Моя сім’я пройшла повністю всю динаміку настроїв від «щастя», що у них «не стріляють» (чого не скажеш про область), до спустошення, яке не озвучувалось вербально, але я чула його у тембрі голосу своїх зазвичай жвавих, смішливих батьків. І знаєте, слідкувати за цією динамікою – це як повільно встромляти у себе ножа.

Спочатку наші розмови були бадьорими і зверхніми: мовляв, xрін із ними, хай зривають прапори – повісимо знову; хай знімають фейкові сюжети, хай роздають свою «гуманітарку» – це все ненадовго. І таке інше. Але щодалі, то запалу ставало все менше. І в якийсь момент у мене почав закінчуватись ентузіазм, яким я намагалася збалансувати їхній емоційний занепад. Розумієте, в якийсь момент усе зійшлося до того, що треба «потерпіти». А ця філософія підходить хіба що для підтримки життєдіяльності, та аж ніяк не для життя.
У квітні, величезними зусиллями і хитрозаморочною логістикою, я передавала батькам дві коробки медикаментів (дякую святим волонтерам) – уже тоді було зрозуміло, що жити так не можна.

Але остання крапля впала, коли тато надіслав мені фото із нашого мікрорайону… Я не змогла стримати сліз, дивлячись, як Херсон у 2022 році повернувся до клятих дев’яностих: місто перетворилось на стихійний ринок. З імпровізованих прилавків продається усе – від алκоголю до спідньої білизни й мийних засобів. Ринки – це єдиний осередок скупчення людей. А так здебільшого на вулицях порожньо. Напівпорожнє й саме місто – більше половини населення виїхало і продовжує виїжджати.

Люди пригнічені і стомлені. Всюди блокпости. Готівки немає. Медикаменти продаються просто з автомобільних багажників. За словами тата, страшенно тисне сам факт, що місцями, які ти знав, тепер ходять «ті, чужі, інші» – оболонки, що називають себе визволителями. Мама каже – не піднімається рука купувати продукти «звідти». Продукти із присмаком окупації.

Тепер іще й повна відсутність мобільного зв’язку та інтернету. Люди збираються купками у точках, де можна спіймати хочу якусь мережу. Більшість VPN-сервісів не працюють. Челендж, яким я примудрилася зв’язати батьків із перевізником, я більше не хочу повторювати ніколи.

А від позавчора, як ми прочитали в новинах, «вони» зупиняють для перевірки документів уже й у жінок: розпитують про їхніх чоловіків, братів, батьків – чи є, і чим займаються.

Гайки закручуються. Зашморг затягується все тугіше.

Як же мені боляче за моїх батьків. Вони все своє життя тяжко працювали, і тепер, замість скромної пенсії, мали покинути свій дім, усе зароблене, улюблене, усе СВОЄ. Перед від’їздом вони на хвильку заколивались, чи вірний вибір роблять. Я написала їм список аргументів – що у Херсоні немає готівки, немає ліків, українських товарів у продажу майже не лишилось, і все це тільки верхівка айсберга. На що мама відповіла мені: «Так, але, якщо поїдемо, ми втрачаємо ВСЕ». Що я могла на це сказати?..

Моя бабуся народилася у 1941 році. Вона тепер і дитина війни, і пенсіонерка війни. У свій 81 рік вона їхала через тридцять блокпостів і мала дивитися на морди песиголовців у ворожій формі, які називали її прізвище і питали, який її рік народження. Всі вони, разом узяті, не варті навіть її стомленого подиху, не те що якихось відповідей.

І знаєте, що я зрозуміла, розділивши зі своїми батьками їхній досвід?

Що є внутрішня іміграція, а є внутрішня окупація – от саме у ній наші сусіди й живуть. «Стране, которая ни на кого не нападала» сьогодні не потрібно бути ніким захопленою, щоб зрозуміти, що таке окупація: їм варто просто прожити іще один день у своїй поліцейській державі.

Від усього свого українського серця бажаю кожному, кожній із них прокинутися одного ранку із ясним, як божий день, усвідомленням, що все принесене ними на нашу землю – це і є ВОНИ. Це і є їхнє надбання, їхня культура, їхні розпізнавальні ознаки – злидні, злість, біль і бесперспективність. Хай це усвідомлення буде невідворотним, гірким і нестерпним, як невиліковний діагноз.

Все, що приніс в Україну цей «мір» архаїчних людожерів, це розруха, бідність, безвихідь, депресія, безнадія. На нашу землю сунулись створіння із повністю вивернутим навиворіть, спаплюженим уявленням про щастя, справедливість, правду і сенси життя.

Усе, чого «вони» торкаються, перетворюється на руїну.

Це і є ваша внутрішня окупація. Це ваш світ. Дивіться на нього зі сторони. Ви коли дивитесь на наші зруйновані міста, так це ви дивитесь на свою душу – покурочену, покалічену, випалену і витоптану пустелю.

Моя бабуся сказала: «Ті, що прийшли до нас, у них же немає майбутнього». Саме так. А у нас є. І помиpати ми боїмось лише тому, що знаємо, яке життя прекрасне. Бо уміємо жити. І жити дуже-дуже любимо.

Я розумію, що все це не скінчиться завтра, але скінчиться точно. Я знаю, що окуповані території звільнять, і мої батьки ще побачать свій дім. Я все це абсолютно точно знаю, бо я бачила очі воїнів і войовниць ЗСУ. Мені їх достатньо. Для «страни, которая» це квиток в один кінець. Та я ось що хочу додати…

Окупанти в Херсоні вдають, наче вони у себе вдома. Земля наша їм подобається. Ще б пак. Та до їх величезного нещастя, вони ще досі не скуштували справжнього херсонського сонечка. А воно ж тільки розганяється… Тільки-тільки починає нагріватись. Бо це ж іще червень.

Так от, любителі гумових чобіт, це вам настанова від корінної херсонки: знаю – вам уже тепло. А скоро вам стане так тепло, що навіть кінчики ваших нігтів, зігріті херсонським сонечком, шкодуватимуть про те, що приїхали в Херсонську область. Бійтесь липня. А напередодні серпня (якщо доживете) починайте всерйоз молитись. Моя вам порада.
Херсонське літо переживають найсильніші. Ви до їх числа не входите.

Olga Kotrus, facebook