– Марино Федорівно, а ви зможете мене підмінити?
– Коли?
– Та завтра.
– Ой, ні, Ніно, вибач, завтра не можу, я йду до театру.
Марина з таким задоволенням сказала це, що йде до театру, що навіть відчула себе дуже добре.
Так, вона йде до театру… і не одна.
– От вискочка, – прошепотіла Ніна примружившись.
– Що, Ніно?
– Та попросила Марину Федорівну чергувати завтра за мене, а вона, бачите, не може – йде до театру. А я з мамою домовилася, вона з Артемком посидить, хотіли зі Славком на концерт… але ні!
Ну от як? Скажи, як мені влаштовувати особисте життя, якщо весь світ проти? Я зараз не поїду з ним на цей концерт, а він знайде ту, яка поїде… Нуу, скільки можна? Ну хіба їй важко? Ну що вона вештається цими своїми театрами?
– Може, у неї побачення?
– Яке побачення? Жартуєш, чи що… Їй років, років сто?
– Та молода вона, сорок дев’ять років.
Ніна свиснула.
– Молода? Їй пів століття, прокинься, вона така, як моя мама.
– У тебе що, мама у сорок дев’ять років – стара?
– Але й не молода.
Молоді жінки, розмовляючи, йшли до метро. Їх наздогнала ще одна колега.
– Про що сперечаєтеся?
– Та уявляєш, – Ніна засміялася, – Ольга доводить, що Марина Федорівна молода.
– А що? Хіба ні? Звісно, молода, особливо за нинішніх часів. Я пам’ятаю, бабусю мою в п’ятдесят років на пенсію проводжали — я хоч мала була, але добре пам’ятаю і вона геть сива була. Мама в п’ятдесят п’ять уже молодша виглядала, а я у свої п’ятдесят взагалі відчуваю себе дівчиною. Ти ж не скажеш мені у вічі, що я не молода?
– Ну не молода, вибачте. Що людей смішити?
– Хочеш сказати, всі, хто старший за тридцять, – вже все? Життя лише для молодих? Таких, як ти? Хто не встиг у пірʼя вбратися, дітей виховував — все… Життя минулося? Ні, моя дорога, життя для всіх, а не тільки для тих, хто хоче влаштуватися в ньому краще. Так що, дівчино, даремно смієшся. Марина, звісно, молода. У неї залицяльник з’явився, ось вона з ним і ходить то до театру, то на виставку. А що? Діти дорослі, онуків вона ще не має. Правильно, хай гуляє. Переживала дуже коли чоловік пішов.
– Так до молодої й пішов, – сказала Ніна.
– До якої там молодої? Кохання перше зустрів, сказав, що все життя її любив, мовляв, на схилі років хоче з коханою жити. Та жінка одна, щось у житті не вийшло. Начебто була заміжня, дітей немає, пурхає як метелик або метелик по життю. Може тому з чоловіком і розійшлися — я не знаю. Загалом, Маринин чоловік десь у соцмережах виявив цю колишню, списався з нею, і ось… результат. Добре хоч Марина відтанула, рік уже минув.
– Та це ж смішно, який залицяльник? У такому віці? Куди її діти дивляться? Ну, гаразд чоловік її, але вона? У них діти є?
– Так вони самостійні. Син одружився нещодавно, донька навчається в університеті, має своє життя.
– Ні, це ненормально, що ви? Я б на місці цієї доньки… такий концерт влаштувала. Не уявляю, щоб моя мама собі якогось чоловіка чужиго знайшла.
– А в тебе одна мама?
– Чому одна? Зі мною та з Артемом.
Жінки переглянулись.
– Ніно, ти хочеш сказати, що твоя мама у п’ятдесят років… сидить удома, бо ти…
– А що ви пропонуєте, щоб вона по театрах носилася?? Моя мама не така, вона все своє життя нам присвятила мені і Артему, живе заради нас.
Ніна пурхнула у вагон.
Жінки похитали головами, поговорили про те, що ось і рости діток, віддавай їм все, а вони ось так потім…
Ніна їхала додому сердита. Вийшла з метро, набрала Славка, повідомила його, що завтра поїхати не може, бо працює.
Славко спокійно відреагував, сказав, що приїде і подзвонить.
Ніну це ще дужче розсердило: міг би сказати щось! Не відмовитися, звичайно, від поїздки, хоча любляча людина так і зробила б. А цей так спокійно сприйняв, ніби йому байдуже — поїде з ним Ніна чи ні.
У свої двадцять п’ять вона вже встигла розчаруватись у чоловіках. Перший чоловік — батько Артемка, здавався таким гарним і милим, але не нагулявся.
Він так і сказав Ніні: «Не нагулявся, дитину не хотів і взагалі… Життя в нього одне», – і пішов з їх родини.
Ніна тоді дуже переживала. Добре, що мама… матуся — поряд завжди, вона й підтримала, звісно, й заспокоїла.
Мама все для Ніни робила.
Батько пішов, коли Ніні було дванадцять.
З татом добрі стосунки, дружина в нього гарна — тітка Таня.
Ніна має дуже благополучну сім’ю.
Мама нормальна, батько з його дружиною теж.
Просто Ніні трохи не пощастило, але нічого… Вона зробить все, щоб Славко був із нею. Буде у них ще все чудово. Ніна подарує Славчикові сина, і доньку — мама допомагатиме з онуками…
– Ніно, а чому ти така дивна? Щось трапилося?
– Так уявляєш, завтра на роботу… Я хотіла з Мариною Федорівною помінятися, а вона… до театру, бачите, йде з залицяльником своїм. Їй би вже сидіти, про душу думати… Тут молодь ходить без особистого життя, а ця бабуся…
– Бабуся?
– Ну… як ти, віком.
Мама раптом замовкла.
Ніна роздратовано пройшла до кімнати.
– Мамо, а давай пограємося? – Попросив син.
– Артемку, я втомилася. Іди з бабусею пограйся.
– Я з тобою хочу. Ніна чула, як грюкнули двері.
– Мааам, – покликав син.
– Ну що тобі?
– Мамо, а бабуся… вона де? Її немає.
Ніна почала дзвонити матері, але її телефон був зайнятий. Потім зовсім вимкнувся.
Мама прийшла ввечері, коли Ніна якось уклала спати Артемка
Все йому було не так було.
– Ти де була? Що сталося?
– Я… гуляла. Знаєш, дочко… Я за тиждень їду у відпустку.
– Ну… ти ж до бабусі поїдеш у село? Я хоч відпочину від вас. Замовимо зі Славиком смакоти і будемо…
– Ніно… Ти мене не зрозуміла, мабуть. Я їду у відпустку без Артемка. Поїду… втім, я не знаю ще куди — це Михайло Ігорович вирішує. Сюрприз буде.
– Який Михайло Ігорович, мамо? Ти про що взагалі?
– Про те, що чула. Я вирішила… настав час мені і для себе пожити.
– Що? Мамо, ти про що взагалі? Яке для себе? Ти ж знаєш, ми зі Славиком за тиждень їдемо на водоспади, мамо…
– Ніно, скажи мені, будь ласка, за тринадцять років, що твій батько не живе з нами, я хоч раз… хоч на один день залишила тебе без своєї підтримки?
– Ні, звичайно, матусю… Ти що? Ти в мене найкраща. Ні, я, звичайно, тата теж люблю, але ти, мамо, ти моя найрідніша.
І знаєш, я сьогодні з такою гордістю сказала, що моя мама не така, як ці… хто бігає по “театрах”, влаштовуючи своє життя. Ти втомилася, я розумію, скоро поїдете до бабусі, там відпочинете… А я постараюся… постараюсь, щоб Славчик зі мною одружився, у нас народиться красива дівчинка, я назву її твоїм ім’ям, матусю…
– Ніно… Ти мене чуєш? Я їду у відпустку з Михайлом. Куди – не знаю. Ти залишаєшся за господиню. Подзвони своєму батькові, настав час допомогти улюбленій донечці з його ж онуком. Я втомилася, Ніно… Втомилася бути тобі нянькою, втомилася жити твоїм життям, втомилася приховувати своє життя.
– Яке своє, мамо?
– Особисте, дочко. Яке ще.
– Ти… ти… у тебе що… у тебе з’явився чоловік? – сказала вкрай здивована Ніна.
– Ти знаєш, а він і не подівся нікуди – чекає на мене всі ці роки. Але, мабуть, годі…
– Які роки? Мамо… це той… той…
– Так, той.
Ніна сіла на стілець. Вона пам’ятає, як мама почала приблизно через півтора року після того, як тато пішов — приходити щаслива і загадкова.
Приносила букети квітів, вся наче світилася.
А потім сказала, що хоче познайомити її з деким.
Ніна так репетувала, вона зателефонувала татові, розповіла, що мама хоче привести в дім чужого чоловіка. Тато приїхав – таке їй улаштував.
– Я не збираюся приводити його додому, – мама плакала, – просто хотіла познайомити Ніну, бо я збираюся зустрічатися з Михайлом… Він згоден чекати, поки дівчинка виросте, а потім уже… У нього теж двоє дітей, які з дружиною давно не живуть.
Як вони тоді вичитували маму. А виявляється, всі ці роки вона… зустрічалася з цим чоловіком? Потай! Та як вона сміла?
Увечері дзвонити батькові Ніна не стала. Нічого, завтра зателефонує, чи краще поїде і все розкаже — він швидко на місце поставить матір.
Ніна пішла спати, всю ніч крутилася. Треба ж… от яка мама насправді…
Вранці мама, як ні в чому не бувало, збиралася працювати.
– Я сьогодні заберу Артемка після роботи, але… будь добра, будь вдома о восьмій. В мене зустріч.
Зустріч дуже важлива. Брати дитину із собою не можу.
Ніна промовчала.
– Якщо ти не прийдеш вчасно, мені доведеться залишити Артема вдома одного. Подумай і про це. І так, я це зроблю, будь певна.
Ніколи, ніколи за все своє життя не доводилося Ніні бачити таку маму.
Вона не відповіла жодного слова, але чомусь з’явилася впевненість, що мама так і зробить.
На роботі справи не клеїлися. Славко не відповідав. Ну, звичайно, він же там зайнятий, веселиться… Накручувала себе Ніна.
Якось відпрацювавши, поїхала додому.
Мама забрала онука з дитсадка, стояла одягнена, як… як…
– Що це на тобі? – Не втрималася, уїдливо хмикнула Ніна.
– Це? Джинси зручніше. Ми з Мишком… з Михайлом Ігоровичем давно збиралися…
Ніна підняла руку, зупиняючи матір, і відвернулася, даючи зрозуміти, що їй не цікаво, що там вони збиралися з Мишком.
Тобто, вона дитину — ну, хай не свою, але ж онука свого — готова поміняти на чужого чоловіка? В голові не вкладається.
Дочекавшись, коли мама пішла, Ніна набрала батька і, почувши рідний голос, розплакалася.
Вона довго пояснювала татові, що мама зовсім пустилася берега, що треба щоь терміново робити. Але раптом слухавку взяла тата дружина, і таке… таке почала говорити.
Вона соромила Ніну, називала самолюбкою, говорила, що Ніна — безсовісна, що мама ще молода, а вона її запрягла і керує.
– Ніно, я тоді змовчала, молода була, коли ви з батьком влаштували мамі проповідь. Тринадцять років вона потай зустрічається з цим чоловіком, тринадцять років він на неї чекає, а ти…, не соромно так на маму говорити, га?
Ніна кинула слухавку і заплакала.
Вона довго лила сльози, не звертаючи уваги на Артемка, що всіляко намагався її заспокоїти.
У голові пролунали слова тітки Тані.
Вона сказала, що Ніна — ніяка мати, що її мама не створила більше сім’ю на догоду Ніні, а Ніна… свою дитину скрізь лишає і думає тільки про свою себе.
Це не так, вона просто…
– Артемку, йди сюди.
– Мамочко, не плач… Хто тебе образив? Мама?
– Ніхто, Артемку. Вибач мені, гаразд?
Уклавши сина спати, Ніна довго про щось думала. Вона не чула, як прийшла мама. Славко подзвонив ближче до обіду, веселий, покликав покататися на роликах.
– Добре, тільки я з Артемком буду.
– Що? Це хто, Ніно?
– Ну, син мій, Артем.
– Ні-ні-ні, подруго, так не піде… Я татком не збираюся ставати. Син твій — ось і катай його сама, чи віддай тому, з ким.. ну сама розумієш.
– Добре, я тебе зрозуміла.
Мама прийшла з роботи, була весела.
– Я сьогодні з Артемком поїду на дачу до дядька Михайла, – сказала спокійно, – на всі вихідні. Там онук його буде, вони з Артемком гарно бавляться.
Ніна мовчки кивнула.
Вона зателефонувала Славкові, сказала, що прийде покататися.
Прийшла.
Славко був у оточенні хлопців та дівчат, веселих, безтурботних.
– О, мамка прийшла! Давай до нас, ти сама.
Ніна бачила, як знехотя встала і відійшла від Славка молода висока дівчина. Вона дивилася Ніні зухвало у вічі.
Ніна відчула себе незатишно.
Недовго побувши там, вона попросила Славка поїхати до неї додому.
– Годі, мамочко, ти чого… Тільки веселощі починаються.
– Я йду.
– Ооой, та йди… Слухай, реально дістала зі своїми проблемами.
У мене девіз у житті — їж, кохай, веселись… Слухай… давай усе припинимо… Без образ, Ніно. Ти ніби старша на сто років. Наче й однолітки, але ти… коротше, знайди собі іншого… Все, не дзвони мені.
Ніна йшла вулицею, плачучи…
Мама з Артемком приїхали веселі й засмаглі.
Ніна притиснула сина.
– Мамо, що таке?
– Сумувала.
– А я тобі ягідок привіз. Дід Михайло передав – це особисто тобі, особисто я збирав, особисто дядько Михайло передав – тобі особисто.
– Нове слово вивчив, – підняла Ніна очі на маму.
– Звісно, почув і все, вже неможливо його зупинити.
– Мам… Я думаю поступати в універ.
Мама мовчки дивилася на Ніну.
– Ну, що мені там два роки лишилося. Допоможеш? Мамо…
– Ти ж знаєш, що так.
– Пора дорослішати, мам… Пробач мені.
– За що?
– За все. І… досить вам уже ховатися. Нехай дядько Михайло в гості приходить.
– Точно?
– Точно.
