Важливим питанням в духовному житті є – як сповідатися не потрібно, чи радше б сказати – найпоширеніші помилки, які ми допускаємо під час сповіді.
Не потрібно вважати що, якщо священик не запитав мене про цей гріх, то про нього можна не казати. Сповідь – не допит, і священик не повинен питати про гріхи. Ми маємо їх визнавати і називати самі.
Робити іспит сумління, наприклад того, що я вважаю неправильним. Ми дуже часто маємо хибне уявлення про те що є добре, а що ні. І іспит сумління – це співставлення нашого життя з навчанням Святого письма, і з навчанням Церкви. Для цього варто використати приклади іспиту сумління та літературу, яка готує нас до сповіді, особливо коли ми сповідаємося дуже рідко.
Говорити на сповіді про те, чого ми не робили чи що доброго зробили: не вкрав, не позбавив нікого життя, молився щодня і т.д. Сповідь є для покаяння, а не для вихваляння.
Говорити про гріхи інших, а не свої. Тут все зрозуміло: ми прийшли визнати свої провини, а не порівнювати себе з іншими.
Іти до сповіді з наміром далі продовжувати грішний спосіб життя, з якихось причин приховувати ті чи інші гріхи… Однією з умов доброї сповіді
є постанова виправитися, намір більше цього не допускати у своєму житті. Ми можемо обманути священика, але не Бога. А саме йому ми сповідаємося. Священик є лише посередником.
Вважати, що сповіді раз у рік є достатньо. Сповідь раз у рік є браком нашої любові до Бога і любові самих до себе. Брак любові до Бога, бо майже щодня грішимо. А Його прощення не шукаємо. Брак любові до себе, бо ставимо під загрозу своє власне спасіння душі.
Дуже легко зробити помилки під час Сповіді або підготовки до цього Таїнства. Такими наступними поширеними помилками є:
– я не маю жодних гріхів – одна з найсерйозніших перешкод для прийняття Божого милосердя.
– приступати до сповіді з переконанням, що так, справді, я не маю жодного гріха. Хіба що незначні проступки. Заперечення чи виправдовування – також маска гріха. Зазвичай людина, яка сповідається, хвалиться – як фарисей із притчі Ісуса: що не вкрав нічого, не позбавив нікого життя, не зраджував, що молиться і ходить на Літургії, і що все в нього порядку. І справді може бути так, що багато речей в порядку, однак проблемою є глибоко прихована постанова, віра в свою “святість”. Навіть святі вважали себе грішниками, хоча в них не було таких серйозних чи тяжких гріхів. І вихваляння може спиратися на якусь певну ілюзію чи сліпоту.
– я виконую заповіді і цього є достатньо. Багато людей забувають, що християнин покликаний не тільки уникати гріха, але насамперед робити добро. Ми можемо не порушувати заповіді, що є мінімальним, але також завжди маємо прагнути робити якісь певні добрі справи. І цього Бог завжди очікує від кожного з нас. І як ми виконуємо покликання чоловіка, дружини, священика, черниці, самотньої особи, ми дуже рідко сповідаємося про занедбання добра. Прикладом такого занедбання є левіт і священик у притчі про доброго самарянина, які пройшли повз людину, яка потребувала допомоги, хоча бачили її потреби. Так само недбалість щодо розвитку віри, зосередження на власних недоліках, вимогливість і брак людяності, вдячності, не дозволяють ділитися добром, що було нам довірене, щоб передати іншим.
– дотримання певних формул, які ми отримали на початку свого життя при вихованні, які ми отримуємо змалечку у певній сім’ї, в дитинстві. Але це тільки формули, які привчають і допомагають дитині виразити себе. Натомість із плином часу іноді під впливом духовного пробудження чи іншого навернення може народитися більш індивідуальний підхід до сповіді. І це дуже добре. Важливо щоб в сповіді була щирість, жаль і бажання змінитися. Якщо хтось хоче висловити свою тривогу власними словами, то не повинен цього соромитися.
– боязнь перед духівником. Часто віруючих паралізує боязнь або сором перед духівником, що він знатиме їхні гріхи, що він їх запам’ятає, що скористається ними, буде погано думати про цю людину. По-перше, гріх це не атракціон, який мав би займати увагу і пам’ять сповідника – тому він швидко вилітає з голови. По-друге, кожен духівник також є грішником, який грішить подібними гріхами і сам потребує милосердя. По-третє, священик теж сповідається. Тільки недосвідчений священик, який не знає своїх слабкостей може дивуватися коли чує про якісь певні гріхи. У переважній більшості у священиків виникає скоріше співчуття і розуміння.-
– приховування тяжкого гріха. Іноді стається, що виникає підступна диявольська пастка – коли людина, яка сповідається, навмисно приховує тяжкий гріх. Таким чином диявол хоче позбавити сповідника відпущення. Якщо духівник не здогадається, не розпитає, то може вділити відпущення гріхів. Але така сповідь буде недійсною, бо Таїнство не є автоматом для кави, в якому досягнення ефекту не залежить від внутрішнього відношення і ставлення людини.
