Як ми виставили небажаних гостей з квартири
— Та послухай ти мене, Пашо, я ж кажу: тітка Люда знову на горизонті з’явилася! — Олена грюкнула долонею по столу.
— Олено, ну що там уже слухати… Приїде — переживемо. Це ж твоя тітка, не моя, — Павло відкинувся на спинку стільця й потягнувся, розправляючи затерплі плечі.
— От саме — моя! Вона ж не просто тітка, а справжній ураган у людській подобі. Ти згадай, що було минулого разу, як вона до нас приїжджала? Командувала всім, до всього чіплялася, мою улюблену кофтинку назвала «сільською ганчіркою»… Та я тоді ледь стрималася!
— Олена, ну ти ж розумна. Тримай себе в руках. Може, цього разу вона буде спокійнішою? Ну, мирно поводитиметься.
— Мирно?! Не смійся. Вона ж не сама їде — з нею ще й її донька, Катя. От уже вдвох вони нам такого “миру” влаштують, що мало не здасться.
— Слухай, так не пускай їх, і все! — Паша спробував знайти короткий шлях до порятунку.
— А як я їм відмовлю? Тітка Люда ж свято переконана, що в столиці її всі обожнюють. А Катя… Та взагалі з амбіціями королеви: «Подайте, принесіть». Ніс задертий, ніби всі довкола — сільські люди, нічого не тямущі у житті.
— Ну, не гарячкуй. Зрештою, вони ж, мабуть, ненадовго? Переночують трохи — та й поїдуть. Вони ж у справах?
— У них завжди знайдеться мільйон справ! І ще думай, куди їх покласти, у нас же й розкладачки нема… — Олена вже зовсім скисла. — Гаразд, подумаю, як організувати. Але щось мені підказує: їм буде весело, а от нам — навряд чи.
— Та все буде нормально, — Паша заспокійливо усміхнувся. — А якщо що — заступлюсь за тебе.
— Уже бачу, як ти будеш заступатися: «Може, ну там, усі заспокоймося…» — Олена з удаваною серйозністю зобразила трохи розгублений погляд чоловіка.
— Ще побачиш! — Паша трохи знітився й опустив очі. — Все, давай краще вечеряти.
Розмова стихла, але відчуття тривожного передчуття у душі Олени тільки посилилось. Вона вже виразно уявляла, як у вітальні господарює тітка з її гучним «А от у нас все не так!», а сестра Катя за кожної нагоди задирає ніс.
Наступного ранку Олена і Паша мирно доїдали сніданок, коли раптом пролунав дзвінок у двері. Жінка вискочила з виделкою в руці й кинулась у передпокій.
— Привіт, рідненькі! Відчиняйте, а то ми тут замерзли! — пролунав знайомий голос з-за дверей.
Олена відчинила двері:
— Здрастуйте, тітко Людо, заходьте, заходьте, — як могла, дружелюбно усміхнулася Олена, намагаючись не виказувати невдоволення. — Катю, привіт!
— Ой, привіт, — відгукнулася Катя, миттєво окинувши поглядом передпокій. — А чого тут так тісно? Все взуття просто посеред кімнати.
— Ну, ми ж не на антресолі його ховаємо, а носимо, — пробурмотіла Олена собі під ніс, а потім уже голосно додала: — Проходьте, знімайте верхній одяг, я в шафу повішу.
— Давай, люба, я сам повішу, — втрутився Паша, намагаючись бути привітним. — Давно не бачилися, тітко Людо. Як справи?
— Та як… Так собі справи, Пашенько. От і вирішили з Катею провітритись — махнули в столицю. І тут у вас поки зупинимось. Сподіваюсь, місце знайдеться?
— Та знайдеться, звісно, — Олена знизала плечима. — Ходімо, вип’єте гарячого чаю, зігрієтеся.
Усі пройшли на кухню, де невеликий стіл був ще заставлений рештками сніданку. Тітка кинула критичний погляд на стіни з квітчастими шпалерами.
— Ох, і маленька ж у вас кухонька… А в мене вдома — ой, яка простора! Можна на двадцять чоловік накрити — і ще місце лишиться. А тут розвернутись ніде.
— Ну, нам удвох поки вистачає, — Паша сьорбнув чай, щоб приховати збентеження. — Велика квартира — то й вартує дорого, а нам багато не треба.
— Дорого, ага. От і сидите, як у шпаківні… — зітхнула тітка, голосно й значуще. — А в мене, до речі, вже котедж у планах. Ще трохи підкопити треба, але ми люди запасливі.
Катя тим часом обережно посунула до себе пиріжок.
— А з чим це начинка? — поцікавилася вона, принюхуючись.
— Капуста з яйцем. Покупні, правда, я сама не встигаю пекти, — Олена з останніх сил намагалася здаватися гостинною.
— Ну гаразд, хоч їжа є, — протягнула Катя й відкусила. — Зійде.
— Та вам давно пора справжню випічку робити, племіннице. Жінці не личить на напівфабрикати покладатися, — одразу підхопила тітка. — А я, між іншим, і піч розпалити вмію, і тісто замісити… Он Катя на моїх пирогах виросла — глянь, яка здорова!
Слово «здорова» прозвучало двозначно, і Олена ледь стрималась, аби не хихикнути. Катя справді була доволі кремезна, але до будь-яких зауважень щодо фігури ставилась украй вразливо.
— Мамо, я це… я не повна, — зиркнула Катя. — А ти все своє: пироги та пироги.
— Та я не про те, я взагалі, — відмахнулася тітка й обернулася до Олени. — Ну що, де ми з дочкою спати будемо?
— Розкладачки в нас немає, — чесно зізналася Олена. — Доведеться вам удвох на дивані у вітальні вмощуватися.
— А він хоч м’який? — Катя скептично зрушила брову.
— Ніхто не скаржився, — Паша усміхнувся. — Та й більше нам вас подіти нікуди.
— Ну гаразд… Але вам, — звернулась Катя до господарів, — завтра треба їхати в магазин меблів і щось серйозніше придбати. А то мені якось не хочеться на старому дивані спину ламати.
Олена з Пашею переглянулися. Вони вже зрозуміли: про спокій годі й мріяти. Але що поробиш — гості приїхали.
Минув тиждень. За цей час тітка Люда з Катею встигли перевернути квартиру догори дриґом. З самого ранку починались причіпки: то холодильник шумить, то тарілки «не того кольору», то зупинка автобуса надто далеко. Олена мовчала, але обурення поступово накопичувалася. Найбільше діставалося саме їй:
«Це, по-твоєму, прибирання?»
«А чого це костюмчик такий похмурий?»
«І взагалі, як ви тут живете у своїй коробочці?»
Напруга зростала. Олена відчувала: якщо так триватиме далі — її нервова система просто не витримає. Залишалося сподіватися тільки на хитрість.
Якось увечері, коли Паша затримався на роботі, Олена поралася на кухні, а тітка Люда з Катею розташувалися в вітальні. Диван уже був розкладений, подушки й ковдри валялися де попало.
— Олено, іди сюди, — гукнула тітка. — Ми тут із Катею подумали: а чого б нам не дати ключі від квартири? А то незручно — весь час чекати, коли ви повернетесь. Ми ж самостійні.
— Ключі?! — Олена зайшла, витираючи руки рушником. — Ні, вибачте, ключі є тільки в мене та в Пашки. А вам вони навіщо? Я ж працюю з дому, майже весь час тут. Хочете вийти чи повернутися — просто скажіть, я відчиню. А ключі ми нікому не даємо — у нас так заведено.
— Та які у вас там правила, — фиркнула Катя. — Ми ж не чужі, родичі! А раптом нам до магазину треба буде, не хочеться мерзнути під дверима, поки ти там десь пропадаєш.
— У мене немає зайвого комплекту. Та й зробити його — це не так просто. І взагалі, я не хочу роздавати ключі абикому. — Олена глянула на тітку й додала з натягнутою усмішкою: — Нічого особистого, просто так я почуваюся спокійніше.
— Ох, племіннице, — тітка похитала головою. — А ми думали, ти добріша.
— Я добра, але розумна, — Олена знизала плечима й повернулася на кухню, відчуваючи, як усередині закипає обурення. «Вже й ключі вимагають… », — думала вона.
Увечері, сидячи на кухні з Пашею, Олена тихенько зізнавалась:
— Пашо, я не витримаю. Вони вже ключі просять, до всього чіпляються — дістали. Треба щось робити.
— Але що ми можемо? — Паша доїв вечерю й відкинувся на спинку стільця. — Виганяти їх? Це ж твоя тітка…
— Та знаю я, знаю… Але я вже на межі. Лише почую її грізний голос — і в мене око сіпається,
— Олена зітхнула. — Слухай, а давай ми їх перехитримо. Удамо, ніби у нас ремонт назріває — труби потекли чи ще щось. Вони самі втечуть!
— М-м, цікаво. І як саме?
— Завтра ввечері, прямо при них, я «зателефоную» сантехніку й почну скаржитися, що з трубами проблеми. Все подам так, ніби у квартирі жити буде неможливо. А ти мене підтримай — скажеш, що ще й проводка іскрить, треба електрика викликати.
— Ну, як варіант. А якщо не повірять?
— Повірять. Тітка Люда — людина обережна: їй аби чого не сталося. А Катька точно не захоче брати участь у ремонті — ще ж, не дай Боже, забрудниться.
— Думаєш, спрацює?
— Обіцяю, спрацює! Я не хочу сварок, але терпіти далі — вже несила.
Наступного дня Олена взялася до реалізації свого плану. Увесь вечір вона голосно, так, щоб тітка з Катею чули, імітувала телефонні розмови. Час від часу заходила в кімнату й ніби схвильовано промовляла:
— Та що ж це таке, вже другий сантехнік каже, що труби старі… І що з цим робити. Завтра вже прийде, каже, стіну доведеться ламати…
Тітка насупила брови:
— Олено, ти нас тільки попередь. Ми ж із Катею не хочемо в цьому пилу сидіти.
— А що вдієш? – Олена розвела руками. – Хочемо чи не хочемо, а доведеться. Сантехнік сказав — може в будь-який момент затопити, треба терміново міняти труби. І, до речі, електрика теж пришлють — перевірити проводку, десь іскрить.
— Ой, а як же ми спати будемо? – Катя скривила носа. – Я взагалі звикла до чистоти, щоб усе було під рукою.
— До чистоти, кажеш… — Олена зобразила співчутливий погляд. — Ну, доведеться, мабуть, тимчасово перебратись із вітальні на кухню, а пил буде по всій квартирі. І воду, швидше за все, перекриють повністю. Навіть не знаю, як ми житимемо…
Паша долучився до вистави:
— Та це ж справа не на один день. І куди всі речі дівати? Будемо все з ванної виносити просто у вітальню. А ви ж там спите… Ой, якось ніяково виходить.
Тітка Люда все більше хмурилася. Вона намагалася триматися, але було видно, що перспектива встрягнути в ремонт її зовсім не радує.
Катя застогнала:
— Мамо, це ж незручності які. Ми що, в цьому бруді будемо жити? Може, краще в готель?
— У готель?! — тітка різко повернулась до дочки. — А гроші? Я ж тобі казала, ми сюди приїхали, щоб зекономити.
— Та ну їх, ті копійки. Мої нерви дорожчі. — Катя насупилась. — Я й так уже вся змучилась на цьому дивані, а тепер ще й ремонт терпіти!
Олена, слухаючи їхні пошепки, ледь стримувала сміх. Вони справді занервували. Тітка ще трохи бурчала, рахуючи ймовірні витрати на готель, але зрештою хитро примружилася:
— Катю, а давай-но до Валі з’їздимо? Вона, звісно, ще та штучка… але квартира в неї простора, дві кімнати вільні.
— Мамо, та й справді, поїхали до Валі! — зраділа Катя. — У неї ж, кажуть, ремонт зроблено, і центр міста.
— Точно, казала, що тепер у неї затишно. Поїдемо до неї, поки тут все лагодитимуть. — Тітка озирнула кімнату. — А потім, може, ще якось і повернемось.
— Пішли потихеньку збирати валізи, — з полегшенням сказала Катя. — Так на душі легше стало.
Коли Олена почула ці слова, в душі її зазвучав справжній тріумф. План спрацював! Але щоб довести виставу до кінця, вона зайшла у вітальню з показним сутком на обличчі:
— Тітко Людо, Кать, ви що, збираєтесь? Справді поїдете?
— Та куди дінешся, племіннице. Неможливо ж тут сидіти, коли ремонт почнеться. Нам, старшим людям, спокій потрібен, — тітка зітхнула.
— Ну, як знаєте, — Олена розвела руками. — Шкода, що ви так недовго у нас побули…
— І мені шкода, — підхопила Катя з погано прихованою радістю. — Але що поробиш — здоров’я дорожче.
За пару годин вони вже котили свої валізи на сходову клітку. Олена з Пашею стояли в передпокої, переглядалися й ледве стримували сміх. Родичі на прощання ще звично покритикували вузькі сходи — як же без цього — й нарешті пішли, пообіцявши «якось ще зазирнути».
Щойно двері зачинились, Олена, зітхнувши, впала в Пашині обійми й розсміялась.
— Ну що, перемога?
— Перемога, — задоволено сказав Паша. — Хоч кілька тижнів поживемо спокійно…
— Кілька тижнів? — перепитала Олена, піднявши брови. — Я сподіваюсь, вони тепер взагалі рідше до нас навідуватимуться. А то кожного разу одне й те саме.
— Ну, хто знає твою тітку… Може, й рідше. Може, знайде собі інше житло, де «без пилюки» можна жити, — Паша знизав плечима. — Але головне — ми здобули перемогу. Хай їдуть у готель чи до Валентини Петрівни, де, бач, їм краще…
— Та й нехай. А ми — вільні! — Олена радісно обійняла чоловіка. — Слухай, а може, на честь перемоги над цим ураганом замовимо піцу?
— Та це ж ідеально, — зрадів Паша. — Ніхто ж не буде бурчати, що «це не їжа».
— Саме так. А потім можна фільм подивитись… Все-таки так добре, коли в домі тиша й ніхто не повчає, як жити.
Олена усміхалася — на душі було легко й радісно. Вона уявила тітку з Катею, які, мабуть, уже їдуть автобусом, обурено бурмочучи, що «в тому Києві — самі проблеми».
І раптом Олена відчула, що стала трохи впевненішою у собі. Адже не обов’язково сваритись — іноді достатньо трохи кмітливості, щоб тактовно «попросити» небажаних гостей.
