Про брата і його сімейку навіть знати нічого більше не бажаю, в біді будуть – руки не подам. Мама йому дітей виростила, квартиру віддала, а як занедужала і більше з неї взяти нічого стало, так: “Я за неї стільки років доглядав, тепер твоя черга”.
У нас з братом різниця в чотири роки, він старший. Після школи пішов в армію, повернувся, осів удома. Ми з ним і в дитинстві не ладнали, а після армії він прийшов ніби “життя бачив”, хоча служив просто при штабі. За собою навіть посуд не мив, речі де зняв, там і залишив. Навіть порядку його в армії навчити не змогли.
Мене така поведінка діймала, я в служниці за ледачими не наймалася. Мама ж мені казала, що я повинна звикати, всі чоловіки такі. Я в це вірити відмовлялася. Після школи вступила в інше місто і з’їхала в гуртожиток. Навіть в студентському гуртожитку порядок підтримувати було легше, ніж в квартирі з братом.
Але це вже були не мої проблеми, я в батьківську квартиру більше не поверталася. Спочатку залишилася вчитися в аспірантурі, де давали гуртожиток, а потім вийшла заміж в тому ж місті, ми там з чоловіком і орендували квартиру. Брат же весь цей час жив з мамою.
Раніше у нас з мамою була розмова, що однушку однієї бабусі вона віддасть мені або брату, троячку, в якій жили, продасть, купить собі однушку і віддасть гроші другому з нас. Я розраховувала, що мені віддадуть однушку, оскільки мама з братом прекрасно уживалися в трійці. Після весілля я їй про її обіцянку нагадала.
– Ти можеш зачекати? Я однушку зараз здаю, а то Микита поки на роботу не може нормальну влаштуватися, ми зі здачі в основному і живемо. Він як на ноги встане, я відразу займусь цим питанням, – попросила мама.
Я погодилася почекати. Ми з чоловіком жили нормально, обоє працювали, нам і на оренду вистачало, і на життя. Я думала, що за рік-два брат вже точно знайде собі роботу. Але він знайшов собі дружину.
Мама знову попросила почекати.
– Я молодих в однушку пустила. Так чого невістці зі мною ліктями тертися? Ти ж зі свекрухою НЕ живеш.
Я і на горбі ні у кого не сиджу, а орендую квартиру. Мама мені сказала, що я занадто нетерпима, що так не можна. Треба за брата порадіти. А у мене за нього радіти не виходило, я п’ятим ребром відчувала, що все це просто так не закінчиться. Як у воду дивилася – через два місяці після весілля прилетіла новина, що брат готується стати татом. Встигли вони ще до весілля, тому приблизно через півроку все трапиться.
Мама була в захваті – перший онук чи внучка на підході. Молоді переїхали до мами, однушку почали здавати, тому що брат декрет дружини не витягав. А потім виявилося, що вони ще й двійню чекають.
Брат загорівся ідеєю свого будинку. Він маму агітував, що це ж краса – ніхто над головою не тупотить, ніяких сусідів з дрилем, чисте повітря, можна свій городик під вікнами розбити. За планами брата, мама продає троячку вони з дружиною додають з дитячих, а чого не вистачить, візьмуть в іпотеку. Страхувати всю цю схему буде здача однушки, щоб гасити частина платежу.
– Ви ж можете почекати, – невпевнено мимрила мама по телефону. – А там діти скоро народяться, їм в будинку добре буде.
Я б закотила концерт, але мене загальмував чоловік. Типу, нехай крутяться, як хочуть, не лізь у цей клубок. Перестань на них розраховувати, нічого ти не отримаєш. Давай брати іпотеку і нікого не чекати. Я спочатку обурювалася, чому це я своє законне повинна віддавати, але чоловік мене осадив, що моє законне буде те, на що я заробила сама.
Я змирилася, хоч і не відразу. Прикро було, що брату все, а мені дуля. Але батьки чоловіка зробили нам щедрий подарунок і дали грошей на початковий внесок. Ми вирішили одразу брати троячку. Завдяки нашим накопичень і допомоги свекром платіж там виходив цілком підйомний.
А брат став татом, вони отримали гроші, взяли сильно недобудований будинок, мама продала квартиру, але все одно не вистачило. Іпотеку все-таки брати довелося. Невістка відсиділа декрет від дзвінка до дзвінка, мама з братом працювали. Будинок продовжував добудовуватися, але надто повільно. Поки одне дороблять, друге вже переробляти треба було, а платити іпотеку і будуватися вони явно не тягнули.
Тоді було вирішено продавати однушку, щоб хоча б закінчити будівництво. Що і було зроблено. Мама мені подзвонила вже після продажу і винувато сказала, що вона накопичить і віддасть мені гроші, просто їм зараз потрібно терміново закінчувати будівництво. Я сиділа і думала, як мені пощастило з чоловіком. Як добре, що ми нічого не чекали і ні на що не сподівалися. У те, що мені хтось щось віддасть, я не вірила. Хай живуть, як знають.
Більше я з ріднею толком не спілкувалася. Так, іноді мама дзвонила, розповідала як справи. Я так зрозуміла, що брат з дружиною упився в роботу, щоб закрити кредит, тому що допомагати більше нікому було. А мама відважно сиділа з онуками і допомагала по господарству. За вісім років мені подзвонили раз п’ятнадцять. Один раз приїхала мама до нас, коли я народила первістка. На один день, на більше її не відпустили, там же без неї як без рук.
Ми з чоловіком купили квартиру, маємо двох дітей і з допомогою свекрів закрили іпотеку. Нещодавно зателефонував брат, подія нечувана, ми з ним не спілкувалися вже зовсім давно. Сказав він мені, що я погана донька, тому що мама в лікарні, а я навіть не знаю.
Виявилося, у мами серйозні проблеми, не ходить але давали хороший прогноз, тільки от треба було займатися, масажі, фізіотерапія. Брат мені заявив, що він стільки років за мамою доглядав, тепер моя черга. Якби він мені це очі в очі сказав, то я б не стрималася.
– А нічого, що кому спадок, той батьків і доглядає? – Єхидно видавила я.
Брат такий, типу, яку спадщину, ти про що. Швидко ж він дві квартири забув, що мама в його будинок вклала.
– Чому моя дружина повинна доглядати за нею, коли у мами взагалі-то ще і донька є? Ми стільки років нею займалися, давай тепер ти. З лікарні її треба забирати післязавтра.
Я хотіла прокричати, що його дружина і він повинні мамі ноги мити і ту воду пити. Вона їм будинок побудувала, дітей виростила, а вони поводяться, як останні. Але нічого говорити не стала, до цієї людини не дійде просто.
Маму ми забрали і відправили в спеціальний центр, де їй допоможуть відновитися. Коштує дорого, звісно, але вдома такий догляд не забезпечиш. А як вона одужає, заберемо її до себе. Зараз я ходжу до психолога, щоб впоратися зі своїми емоціями і не виплеснути весь негатив на маму. Так, вона винна, вона за це і поплатилася. Не мені її судити, а брату все повернеться я дуже в це вірю.
Фото ілюстративне.
