Це так чудово, коли ти прилітаєш-приїжджаєш, а тебе чекають. І все, ти вже не один. Пам’ятаю, прилетіла до Ізраїлю (мій перший і чи не єдиний політ за межі України) з 20 доларами в кишені, з зворотним квитком, без знання мови і адреси. Літак приземлився о другій годині ночі, митний контроль і таке інше. І ось я виходжу в зал прильоту на тремтячих ногах. А в голові: “Я ненормальна. Я точно заблукаю! Доведеться жити в аеропорту до зворотного рейсу”. І тут, як спалах! Серед сотень обличь я бачу знайоме – Наталі. І все, я більше не боюся. Я вже майже вдома. Мене чекали. Чекали по-справжньому. З ігристим і оселедцем під шубою.
Чи ось мама моя. Вона весь час рветься мене зустрічати і проводжати. Але вокзал на іншому краю міста і поїзд прибуває так рано. Кожен свій приїзд я йду і дивлюся на вікна – мама не відходить від них, напевно, з того моменту, як я вийшла з вагона. Я махаю їй рукою. І так радісно і тепло стає на душі, щось стискається всередині від щастя, що тебе (саме тебе) чекають, люблять і бояться пропустити ту мить, коли ти зайдеш в будинок. Я піднімаюся в ліфті, а мама вже пританцьовує в парадному, вона більше не може чекати ні секунди. І ці солодкі миті перших обіймів, повні радісних сліз.
А на кухні у мами мене чекає багато смачного і моя улюблена чашка. З неї ніхто більше не п’є (ну, принаймні, я так вважаю.
А одного разу, на мамин день народження, я вирішила приїхати нишком. Сюрприз зробити, так би мовити. А на дворі кінець грудня. І мороз. І дуже сильно ранній ранок. Але я все одно змогла купити букет. Іду, а серце солодко вистукує від захвату, як тільки уявляю мамину радість і здивування. Підходжу до під’їзду, звично дивлюся на вікна. А там темно. Йо-майо! І як я потраплю в квартиру? Дзвоню в домофон. Ніхто не відкриває. Ще раз. Та ж історія. Ні фіга собі, думаю, зробила сюрприз. Мені ж тепер на вулиці години дві-три, як мінімум, танцювати з цим букетом, поки хоч хтось прокинеться. Дзвоню мамі на мобільний.
– Алло, мам! Привіт! З Днем народження! А подивися, будь ласка, в вікно.
– Навіщо? – сонно запитує мама.
– Ну, будь ласка, подивися! Я тебе прошу! (Інакше я тут задубію, думаю я про себе)
Цілу вічність мама йде зі спальні на кухню. Я під вікном скачу від холоду, махаю букетом. Мама довго дивиться з вікна, не впізнаючи, і питає:
– А хто це там стрибає?
– Відкрий і побачиш.
– А ти думаєш, варто?
(Шооо ????)
Дзвоню в домофон. Мама чує в слухавці дзвінок домофону:
– До тебе теж хтось прийшов?
Ну ви вже зрозуміли, так? Коли відчинилися двері ліфта, мама чекала кого завгодно, тільки не мене. Вона плакала, сміялася, кричала від радості і тупала ногами. Загалом, так, здивувати мені її вдалося, ага. І заодно довести до сліз. Але закінчилася все, звичайно ж, добре. Ми довго обіймалися, мама дивилася на мене і їй здавалося, що вона спить і все це їй приснилося. Все таки хороший сюрприз вийшов. Але, напевно, я його більше не ризикну повторювати.
Я їду до Львова, а чоловік прилітає з Парижа. Ми розминулися буквально на кілька годин. І я його не зустріну. Але коли він зайде до хати, він побачить, що я його чекала! Так, я люблю сюрпризи!
Здавалося б, навіщо зустрічати? Адже це ж рано вставати, їхати дідько знає куди. Який сенс, якщо ти ж все одно приїдеш додому. Ну подумаєш, зустрінетеся пізніше на годину чи дві. Ну і що? Навіщо зустрічати?
А я скажу. Кожній людині потрібно знати, що її люблять. Що про неї пам’ятають. Коли тебе зустрічають, тобі немов говорять: “Як добре, що ти повернувся! Я так тобі радий!” І ці квіти і смачний сніданок – це про те ж. Тому що ти повернувся, а це радість і свято. Яке завжди з тобою, якщо ти вмієш любити.
Звичайно, якщо міркувати розсудливо, то ці “зустрічання”, як правило, незручні і не логічні. Адже можна взяти таксі. І можна не святкувати річниці – безглузда традиція, чи гроші витрачати нікуди. І можна не чекати і не любити – куди він дінеться, все одно повернеться. А раптом не повернеться? Просто одного разу, повертаючись туди, де не чекають, він запитає себе – “А навіщо?” І купить квиток на поїзд, і поїде до моря, де багато сонця і посмішок. І зустріне там рідну людину, яка буде чекати завжди з радістю і зустрічати, як в перший раз.
Зрештою, люблять (зустрічають, святкують, дарують подарунки, цілують – список можна продовжувати) не тому, що повинні чи так треба. Люблять, тому що так хочуть. Тому що по-іншому не можуть. Адже все так просто, правда?
Автор: Ира Курман.
Фото ілюстративне.
