Я завжди відчувала, що для моєї свекрухи Галини я була мов колючка в оці, яка дратувала її щодня. Але ніколи не могла уявити, що вона зайде аж так далеко, щоб зруйнувати наш шлюб із Богданом та змусити мене тремтіти на холодній вулиці посеред ночі.
Почну з того найцікавішого моменту, який мене й досі переслідує. Уявіть собі: я стою під брамою нашого невеличкого будинку в мальовничому провінційному містечку. Моя валіза – в руках, серце – колотиться. Небо вже кілька годин як потьмяніло, і здавалося, що зірок не існує на цій планеті взагалі. Тріскучий мороз і тиша, але моя голова шумить від думок. Я навіть не встигла одягнути зимової куртки – лиш легка курточка на плечах і старі чоботи на босу ногу. А у вухах і досі лунають верески Богдана:
– Забирайся звідси, ти зрадила мене! Я більше не хочу тебе бачити!
У мені стислося все. Одна хвилина – і твоє життя може перекинутися з ніг на голову. Мабуть, сусіди вже розклеїли в вікнах вуха, очі та носи, щоб не пропустити жодної деталі. Ну бо як інакше: в наших краях плітки – це мов національний вид спорту. Чи то свято, чи то звичайний день – завжди знайдеться тітка, яка щось “добре” про тебе скаже. Проте цього разу чутки не просто вийшли з-під контролю – вони пішли, як ураган, спустошивши все навколо.
Отже, я пішла до єдиної людини, в якій могла шукати прихисток. Моя подруга з дитинства, Зоряна, мешкала на іншому кінці нашого містечка. Я тримала валізу, мов рятувальний круг, поки крок за кроком пробиралася темними вуличками. Тієї ночі сніг хрустів під ногами, мов старий хліб, а скуті холодом деревця відкидали дивні тіні у світлі поодиноких ліхтарів. Я йшла, а серце в мене боліло так, ніби мене щойно на смерть образили – що, власне, і сталося. Мій чоловік, Богдан, у якого я була закохана п’ять років, тепер назвав мене зрадницею та виставив за двері. Причому на підставі безглуздих наклепів, у які, здається, повірила геть уся наша округу.
На щастя, Зоряна була вдома. Вона відчинила двері в рожевій піжамі, перевальцем походжала, немов ще сонна, та побачивши мене, відразу стрепенулася.
– Все добре? Марічко, ти вся тремтиш! Заходь негайно, – Зоряна одразу затягла мене в середину й щільно зачинила двері.
Я мовчала. Слова не йшли з горла. Я зняла чоботи, з яких устиг уже вилізти носок, і заплющила очі. Сльози витікали з мене, мов вода з пробитого відра.
– Богдан? – тільки й спитала Зоряна.
Я кивнула.
– Він… він вигнав мене з дому.
– За що?! – у її голосі пролунала недовіра, обурення і водночас розгубленість.
– Каже, зрадила. Нібито мене бачили з Ігорем – його найкращим другом.
– Що?! З тим вусатим Ігорем? Та він тебе ще з дитинства боїться, бо ти колись пошкодила йому носа на уроці фізкультури!
Я ледве всміхнулася крізь сльози:
– Саме так. Але місто “все знає”. Мабуть, мені треба видати брошуру “100 причин, чому Ігор – не мій коханець”.
Зоряна принесла мені теплий плед і гарячий чай, сіла поруч, притуливши мене до себе.
– А що свекруха? Я ж знаю, що вона останні місяці ходила з таким таємничим виразом, ніби точно щось затіяла.
– У цьому й уся річ, – прошепотіла я. – Бо я певна, що це вона розпустила плітки. Давно мене на дух не переносить. І тепер, бач, свого домоглася.
Зоряна кілька секунд мовчала, а потім зітхнула:
– Може, Богдан отямиться?
– Не знаю. Зараз я навіть не хочу чути його голосу. Я змерзла, зламана. І хочу розібратися, чому все сталося саме так.
Наступні кілька днів минули в якомусь дивному тумані. Зоряна дозволила мені лишитися в неї, давала одяг, їжу. Я лежала на дивані, інколи плакала, інколи злилася. В голові постійно крутилася думка: “Чому Галина (моя свекруха) так мене ненавидить?” Я присягалася, що коли одужаю трохи духовно, то неодмінно все з’ясую.
Сміливість прийшла несподівано одного ранку. Я прокинулася й вирішила: “Більше не ховатимуся”. Надягнула пальто, взула чоботи, які Зоряна позичила у своєї сестри, і вийшла на вулицю. Люди одразу почали проводжати мене косими поглядами. Я відчула цей пронизливий осуд, мов колючий вітер, що пробирається крізь одяг. Та я випростала спину – бо знала: хай там що плещуть, я не зраджувала Богдана.
За рогом крамниці я зіткнулася з Ігорем – тим самим “другом”, через якого мене звинуватили в усіх гріхах. Він, здається, так само уникав людей. Він одразу почервонів, побачивши мене.
– Привіт, – пробурмотів він. – Пробач, що так усе вийшло… Я намагався пояснити Богданові, що між нами нічого не було, але він мене навіть не слухає.
– Та й мене теж, – я зітхнула. – Слухай, Ігорю, ти не маєш якогось припущення, хто це все міг розпустити? Бо, чесно, я вже бачу за цим почерк Галини.
Ігор стенув плечима:
– Тільки вона мала причину. Вона хоче “захистити” свого сина від “неправильної” дружини, от і придумала, що ти йому зраджуєш. Пара хвилин у місті – і всі плітки, як снігова куля, розростаються.
У моїх очах заіскрилася рішучість. Отже, здогади підтвердилися.
– Все. Мені набридло. Годі, – сказала я, голос раптом став твердим, як крига в нашій річці взимку. – Я йду до Галини, потім – до Богдана. І нехай ця історія відкриється з усіх боків.
Спочатку була “віч-на-віч” зі свекрухою. Застала її у дворі. Вона поливала квіти, ніби в нас глибока весна, а не холодний мороз.
– Чого тобі? – спитала вона, примруживши очі.
– Скажіть мені відверто, – я різко перейшла на “ви”, бо всіляка фамільярність кудись випарувалася. – Навіщо ви вигадуєте ці плітки?
– Не розумію, про що ти, дівко, – хмикнула Галина.
– О, розумієте. Ігор сказав, що ви перша почали підозрювати мою “зраду”. Ви пішли й розказали це кому тільки могли. І ось результат – мене виставили з дому, Богдан мене терпіти не може, а ви, мабуть, задоволені.
Галина поставила лійку та стиснула губи в тонку лінію.
– У мого сина були кращі перспективи – я завжди так вважала. А ти… Ти безприданниця! Ні великих статків, ні зв’язків. Спочатку я думала, що ти нормальна, але ти ж така жадібна, весь час тільки вариш ті свої борщі, печеш пиріжки, а перспектив для Богдана – нуль.
У мене аж піднявся тиск від такого “аргументу”. Я згадала все: і як ми з Богданом боролися за його кар’єру, і як я віддавала йому чи не всю свою зарплату, щоб він міг почати маленький бізнес. І ось тобі вдячність.
– Ваша правда, я не багата, – сказала я, намагаючись говорити спокійно, – але принаймні я чесна. На відміну від вас, які так підло зруйнували наше життя.
Я розвернулася й попрямувала до дверей свого колишнього, як тепер розумію, дому. Постукала. Богдан відчинив. Побачив мене – і мало не впустив телефон.
– Ти? – він мовби здивувався.
– Я. Ти маєш зараз же вислухати мене, Богдане. Інакше я піду й ніколи більше не повернуся.
Він мовчав, але двері не зачинив.
– Твоя мама все придумала, – промовила я. – Вона розпустила чутки про мою “зраду” з Ігорем. Це її ідея.
– Не може бути…
– Може, – я зтисла руки. – Вона сама тільки що все мені сказала. Бо я “не тягну” на когось вищого твого рівня. Не варта тебе, мовляв. Ти навіть не перевірив, а одразу вигнав мене!
Богдан тяжко видихнув, опустивши голову.
– Марічко, я… мені так соромно. Вірив чуткам, а не тобі.
У його очах зблиснули сльози, але я вже не могла відчути тієї ніжності, яку колись мала. Занадто важко було згадати, як він навіть не спробував розібратися. Я відчула, що між нами прірва, ширша за будь-яку річку.
– Тепер уже пізно, – сказала я ледь чутно. – Я більше не хочу жити в постійному страху, що завтра хтось про мене знову щось вигадає, а ти одразу ж повіриш. У моєму житті вистачить місця лише тим людям, котрі мені довіряють.
Він розгублено відкрив рота, немов хотів зупинити мене. Але не сказав жодного слова. Я розвернулася, взяла валізу, яку так і не встигла розпакувати, і пішла.
Із кожним кроком я почувалася вільнішою. Ніби весь вантаж пліток, осуду, болю – злітав із мене, лишаючись десь далеко позаду. Як би мені не було гірко, я зрозуміла важливу річ: я не віддам себе на поталу чужим вигадкам. І якщо хтось вирішить зруйнувати мене, я не дамся без бою.
Чи можна пробачити людину, яка так легко повірила в твою вину без жодних доказів?
Що б ви зробили на моєму місці – чи є сенс боротися за стосунки, якщо один із партнерів не здатен відрізнити правду від пліток?
І головне – як оберігати себе від чуток у невеликих громадах, де всі один одного знають?
Чекаю на ваші думки. Адже наша сила – у взаємопідтримці та готовності почути правду одне про одного. А що думаєте ви?
