«Петре, ти що, за двох почав їсти?» – я здивовано дивилася, як чоловік запихає в сумку вже другий термобокс із гречкою та котлетами.
Він навіть не здригнувся. Тільки буркнув щось про те, що на свіжому повітрі в гаражах апетит розігрується, і швидко застебнув куртку.
Останні три тижні мій Петро поводився дивно. Раніше його з дивана важко було зігнати, а тепер з самого ранку біжить «до гайок». І холодильник почав пустіти зі швидкістю світла.
Я вже грішним ділом подумала: невже на старості років завів собі когось? Чи, може, здоров’я підводить і він просто забуває, що щойно поснідав?
Я вирішила перевірити. Накинула пальто і пішла слідом, тримаючи дистанцію.
Біля гаражного кооперативу було тихо. Я зазирнула в щілину напіввідчинених дверей нашого боксу.
Петро сидів на старій каністрі, а навпроти нього, на стільчику, – наш сусід по під’їзду, Олексій Іванович. Колишній інженер, завжди такий акуратний, у випрасуваних штанях, хоч і потертих на колінах.
На верстаку стояли мої контейнери. Петро якраз розкладав виделки.
– Івановичу, виручай, – тихо сказав мій чоловік. – Олена знову наготувала як на весілля. Якщо принесу порожні лотки – не буде пиляти, що продукти переводжу. Ти ж знаєш цих жінок: їй аби нагодувати, а мені вже в горло не лізе. Складеш компанію?
Іванович подивився на гарячу пару від гречки. Його кадик сіпнувся. Він повільно дістав із кишені чисту носову хустку, розстелив її на колінах, як серветку в ресторані, і ледь чутно відповів:
– Ну, якщо треба виручати друга… то звісно. Дякую, Петре.
Я стояла за стіною і кусала губи. Я згадала, як тиждень тому бачила Івановича в супермаркеті. Він довго стояв біля полиці з хлібом, вираховував щось в голові, а потім поклав батон назад і взяв лише половинку «Українського».
У нього ж нікого не лишилося, а пенсія інженера після оплати всіх рахунків – то швидше математична задача на виживання, ніж гроші.
Я тихо пішла додому. Мені було соромно за свої підозри про якусь «іншу» чи чоловікову памʼять.
Наступного ранку я прокинулася раніше за чоловіка. Дістала найбільшу сумку. Спекла пиріг із яблуками, налила повний термос кави. А в бічну кишеню поклала конверт із невеликою сумою і запискою:
«Петре, це тобі “на запчастини”. І передай Івановичу, що завтра будуть голубці, хай готується допомагати».
Коли Петро побачив зібрану сумку, він підняв на мене очі. Ми не сказали ні слова. Він просто кивнув, взяв ношу і вийшов.
Тепер у нас вдома правило: готувати треба так, ніби ми чекаємо на гостя. Бо іноді найбільша допомога – це дати людині можливість прийняти її, не опускаючи очей.
