— Я все підписала, сину, але куди мені тепер іти? — тихий голос Марії Іванівни тремтів від розпачу. Володя лише роздратовано кинув, що це її проблеми, і вказав на двері будинку, який ще вчора був її власним.
Христина стояла біля вікна, спостерігаючи за тим, як холодний дощ розмиває залишки осіннього листя на підвіконні. Її життя нарешті увійшло в спокійне русло після того, як три роки тому вона поставила крапку у стосунках із Володею. Це був важкий період, сповнений образ та несправедливості, але вона вистояла, зберегла свою квартиру та знайшла внутрішню рівновагу. Проте цей вечір готував їй зустріч, до якої неможливо підготуватися заздалегідь.
Раптовий дзвінок у двері розірвав тишу квартири. Христина здивувалася, адже нікого не чекала. Коли вона відчинила, її серце на мить завмерло. На порозі стояла Марія Іванівна — матір її колишнього чоловіка. Жінка виглядала неймовірно виснаженою, її колись горда постава зникла, а в руках вона тримала лише одну стару сумку та невеликий вузлик із речами.
— Христино, доню, мені більше нікуди йти, — тихо промовила жінка, опускаючи очі додолу.
Христина розгубилася. Вона пам’ятала, як Марія Іванівна завжди підтримувала сина, як іноді мовчала, коли Володя поводився несправедливо. Але бачити її в такому стані було нестерпно.
— Заходьте, Маріє Іванівно. Ви вся змоклі. Що трапилося? Чому ви тут, а не вдома? — запитала Христина, допомагаючи жінці зняти мокрий плащ.
Стара жінка сіла на краєчок стільця в кухні, тремтячими руками стискаючи хустинку. Вона довго не могла почати розмову, але зрештою слова полилися гірким потоком.
— Володя все забрав. Він переконав мене підписати папери, сказав, що так буде краще для податків чи чогось там ще. А вчора привіз до свого нового будинку і сказав, що його молода дружина не хоче бачити сторонніх людей у їхньому помешканні. Мою квартиру він продав, а гроші вклав у свій бізнес. Мене просто виставили за двері з цими речами.
Христина відчула, як всередині підіймається хвиля обурення. Вона знала, що Володя був егоїстичним, але щоб вчинити так із власною матір’ю, яка все життя віддала йому до останньої копійки.
— Як він міг? Ви ж стільки для нього зробили, — прошепотіла Христина.
— Я сама винна. Вірила кожному його слову. А тепер я ніхто у власному житті. Він сказав, що мені краще підшукати якийсь притулок або їхати в село до далекої родички, яку я бачила раз у житті.
— Ви залишитеся тут, — твердо сказала Христина.
Марія Іванівна підняла погляд, повний невіри та водночас надії.
— Але ж ви розлучені. Я не маю права тебе обтяжувати.
— Права чи ні, а на вулиці ніч і дощ. Я не можу дозволити вам зникнути в такій ситуації.
Наступні дні перетворилися на дивне співіснування двох жінок, яких колись пов’язував один чоловік. Христина бачила, як Марія Іванівна намагається бути непомітною. Вона прокидалася раніше за всіх, мила підлогу, готувала сніданок і майже не розмовляла, боячись порушити простір колишньої невістки.
Одного разу ввечері, коли вони разом пили чай, Христина вирішила зателефонувати Володі. Вона хотіла почути бодай якесь пояснення його вчинку.
— Алло, Володя. Твоя мати зараз у мене. Ти взагалі розумієш, що ти накоїв? — запитала вона, як тільки він підняв слухавку.
— О, Христино, я так і знав, що вона побіжить до тебе. Вона завжди любила жалітися. Слухай, це мої сімейні справи. Я дорослий чоловік і сам вирішую, як розпоряджатися майном, — голос Володі був холодним і байдужим.
— Ти залишив її без даху над головою! Це твоя матір!
— Вона доросла жінка, знайде собі місце. Не треба робити з цього трагедію. І взагалі, чому ти втручаєшся? Тобі що, мало було нашого розриву?
— Мені не мало, але людська совість має бути вищою за образи. Забери її документи та віддай хоча б частину грошей за її квартиру.
— Нічого я не віддам. Все законно підписано. Хочеш їй допомагати — допомагай, ти ж у нас завжди була святою. Але до мене більше не дзвони з цього приводу.
Він кинув слухавку. Христина стояла посеред кімнати, відчуваючи безсилля. Вона повернулася на кухню, де Марія Іванівна чула кожне слово. Стара жінка плакала, сховавши обличчя в долоні.
— Він більше не мій син, — ледь чутно промовила вона. — Те, що виросло в його серці, мені зовсім чуже.
Минали тижні. Христина почала звикати до присутності Марії Іванівни. Вони стали справжніми подругами, хоча кожна з них відчувала певний тягар минулого. Марія Іванівна допомагала Христині в усьому, а вечорами вони довгими годинами розмовляли про все на світі, крім Володі. Це ім’я стало забороненим у їхньому домі.
Проте ситуація не могла тривати вічно. Гроші Христини закінчувалися, адже утримувати двох людей на одну зарплату було непросто. Крім того, Марія Іванівна почала часто почуватися погано. Її обличчя ставало блідим, вона постійно трималася за спину або сідала перепочити після найменшої справи.
— Маріє Іванівно, вам треба звернутися до фахівців. Я запишу вас на прийом, — наполягала Христина.
— Не треба, дитино. Це просто старість і втома. Не витрачай на мене останні кошти. Тобі треба жити своє життя, шукати когось, будувати майбутнє. А я лише тягар для тебе.
— Не кажіть так. Ви мені не тягар.
Але в глибині душі Христина розуміла, що довго так не витримає. Вона почала шукати юридичні шляхи, як повернути хоча б частку майна Марії Іванівни. Консультації з юристами були невтішними: документи були оформлені грамотно, добровільно, і шансів на скасування дарування чи продажу було мізерно мало.
Одного разу, коли Христина повернулася з роботи, вона побачила, що двері квартири відчинені. У коридорі стояв Володя. Він був розлючений, його очі горіли гнівом.
— Де вона? — вигукнув він.
— Що ти тут робиш? Як ти зайшов? — Христина намагалася зберігати спокій, хоча всередині все тремтіло.
— Мати дзвонила моїй дружині! Вона наговорила їй казна-що! Тепер у мене вдома скандал. Я прийшов сказати, щоб вона замовкла раз і назавжди!
З кімнати вийшла Марія Іванівна. Вона виглядала ще меншою та слабшою, ніж зазвичай.
— Я лише хотіла попросити її, щоб вона вплинула на тебе. Щоб ти повернув мені мої фотографії та старий альбом моєї мами. Це все, що мені потрібно, сину.
— Ніяких альбомів! Я все вивіз на смітник, коли ми робили ремонт! — прокричав Володя.
Ці слова стали останньою краплею. Марія Іванівна похитнулася і повільно опустилася на підлогу. Христина кинулася до неї, намагаючись підхопити.
— Іди геть! — закричала Христина на колишнього чоловіка. — Іди, поки я не викликала відповідні служби! Ти зробив достатньо!
Володя, глянувши на матір, яка нерухомо лежала на килимі, лише пирхнув.
— Самі розбирайтеся. Це тепер твій клопіт.
Він пішов, гупнувши дверима так, що здригнулися стіни.
Христина викликала допомогу. Довгі години в очікуванні новин виснажили її. Вона сиділа в коридорі, згадуючи їхнє весілля, те, як Марія Іванівна колись подарувала їй старовинну брошку, і те, як Володя колись обіцяв бути опорою для них обох. Як усе могло так змінитись? Як людина може перетворитися на таку байдужу істоту?
Наступного ранку Христина зайшла до кімнати, де перебувала Марія Іванівна. Жінка прийшла до тями, але її погляд був спрямований кудись у порожнечу.
— Христино, пообіцяй мені одну річ, — тихо сказала вона.
— Що завгодно, Маріє Іванівно.
— Не тримай зла на нього. Він забрав цеглини та папери, але він не зміг забрати мою душу. Тепер я бачу все чітко. Ти була мені справжньою донькою, хоч ми й не рідні за походженням.
Після того випадку Марія Іванівна так і не змогла повністю відновитися. Вона проводила дні в ліжку, дивлячись у вікно. Христина продовжувала дбати про неї, хоча це вимагало всіх її сил і ресурсів. Вона змінила роботу на ту, де можна було працювати з дому, щоб не залишати жінку на самоті.
Друзі та знайомі не розуміли Христину.
— Навіщо тобі це? Це ж мати твого колишнього! Він з тобою обійшовся жахливо, а ти тепер доглядаєш його матір, поки він розважається у новому будинку? — казали вони.
Але Христина лише мовчала. Вона знала, що вчинити інакше не змогла б. Це був її вибір бути людиною там, де інші втратили будь-яке обличчя.
Одного дня Марія Іванівна покликала Христину до себе.
— Візьми цей ключ, — вона простягнула невеликий старий ключ на мотузці. — У селі, у нашому старому сараї, під четвертою дошкою від входу, лежить маленька скринька. Це все, що я встигла врятувати ще давно. Там немає золота, але там є те, що допоможе тобі.
Христина поїхала в село наступного ж дня. Вона знайшла ту скриньку. Всередині були старі листи, документи на невелику земельну ділянку, про яку Володя навіть не знав, та декілька старовинних прикрас, що передавалися в їхньому роду по жіночій лінії. Це було не багатство, але це був шанс почати щось нове.
Коли Христина повернулася, вона побачила, що Марія Іванівна спить дуже міцним сном. Її обличчя було спокійним, наче вона нарешті знайшла той мир, якого так шукала. Христина сіла поруч і взяла її за руку.
Життя — це дивна річ. Ми часто шукаємо справедливість там, де її немає, і знаходимо підтримку від тих, від кого найменше очікували. Володя залишився у своєму великому будинку, але він був там абсолютно самотнім, оточеним речами, які не мали серця. А Христина, попри всі труднощі, відчувала, що її совість чиста.
Чи варта була така самопожертва того, щоб покласти частину свого життя на вівтар допомоги людині, яка формально була чужою? Кожен вирішує сам. Але іноді бути людиною — це найважча і водночас найважливіша професія у світі.
— Як би ви вчинили на місці Христини в такій ситуації?
Ваша думка дуже важлива для нас, тому, будь ласка, поставте вподобайку цій історії та напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок головної героїні та поведінку сина. Ваша активність допомагає нам розуміти, які теми вас хвилюють найбільше.
