Я у свої двадцять п’ять опинилася на вулиці. Перший чоловік був пияком. Я пішла у прийми, тому мусіла терпіти. Але ще й свекруха у всьому почала звинувачувати мене. Ні, щоб якось зупинити сина! Навпаки, коли чоловік прийде додому і ледве ноги волочить, вона на мене кричить: «От бачиш, до чого сина довела! Втратила я його через тебе! Коли б мала іншу невістку, мала б спокій та щастя в домі». Хоч Юрко пив і до мене, і після мене.
Одного разу я не витримала, взяла найнеобхідніше і подалася в місто. Молода ще була тоді, смілива. Побачила оголошення на одному магазині, що там потрібен касир – і зразу ж туди подалася. На роботу мене взяли. Та ще й директорка, яка мала проблеми з таким самим, як я, п’яницею, дозволила ночувати на складі. Доки я не знайду квартиру. Але як її знайдеш, коли на квартиру пішла б уся моя платня.
І тут я познайомилася з одним вантажником, який привозив товари до нашого магазину. Він жив у гуртожитку. Але сказав, що ми могли б жити вдвох. Це вже був серпень. Я подумала, куди ж подамся взимку. І погодилася. Трохи мені було неприємно, що нового мого чоловіка теж Юрієм звуть.
Але з Юрієм у нас не склалося. Він був дуже невдоволений життям. Казав, що його однокласники – вже директори банків, а він – повний нуль. І помалу то все почало переходити у скандали. Я терпіла щосили, бо у великому місті без житла пропадеш. А потім відчула, що вaгiтнa. Юрія це дуже налякало. Він сказав, що це не його дитина. Мало з ким я там у магазині могла собі дитину нагуляти. Кричав, щоб я ішла до того, багатенького. Він має чим годувати і дитину, і мене.
Він вигадав якогось міфічного чоловіка і уявляв його успішним, заможним, але хитрим та підступним. Це все були його комплекси. Я намагалася з ним поговорити. Але це його лютило ще більше. А потім він почав піднімати на мене руку.
На щастя, трапилася старенька жінка, яка взяла нас до себе у хату на околиці міста. Вона дуже раділа моєму синочку, коли він народився. Ходила за ним, як за власним онуком. Бо її внук зaгинyв у автoкaтacтрoфi разом із невісткою, коли та відвозила його влітку у табір відпочинку. Вдома ще жив її син.
Поволі ми стали, як одна родина. Я навіть не могла повірити, що людям так може бути добре разом. Віктор, так звали сина, пропонував мені одружитися і всиновити мого Мирослава. Але я сказала, що вже наїлася подружнього хліба. Буду їм у всьому допомагати. І буду жити в них, поки мене не виженуть. Тим часом малий Мирослав буквально приклеївся до Віктора. І, напевно, замінив йому власного сина.
Але тут звідкись з’явився батько Мирослава – Юрій. Його не зупинило те, що син як дві краплі води схожий на нього. Він почав жахливо мене лаяти. Накинувся на Віктора: «Так ось ти із ким гуляла!». Щодня він приходив під наші ворота і кричав. Бо ми йому не відчиняли.
Зрештою Віктор відчинив ворота, сказав, що має з ним розмову. Юрій ще гірше почав лаятися, вся вулиця чула його брудні погрози. Віктор з такою силою вдарив мого колишнього, що той полетів у кущі смородини, тримаючись за щоку. «А тепер сідай і слухай!» – наказав Віктор. І розповів йому про свого сина, про той біль, який досі носить із собою через втрату дружини та малого. «А в тебе такий гарний син, подивися ти, тварюко, як він на тебе схожий. А ти всю злість за невдало прожите життя зганяєш на кому завгодно! Ти не маєш права сюди приходити, чуєш? Не рань малого своїми дурними витівками. Бо потім, коли дійдеш розуму, дуже про це жалкуватимеш».
Після цього Юрій стих, якось зменшився в розмірах. Нічого не сказав. Повернуся і пішов. І більше до нас ніколи не приходив. А ми нарешті одружилися. Ми дуже щасливі, ми такі переповнені щастям, спокоєм, що нічого нам не потрібно. Ні велике багатство, ні розваги, ні престижна робота.
Розповідаю це тому, щоб інші жінки зрозуміли одну річ. Можливо, вони мають пройти через випробування, зради, підступність. Щоб нарешті знайти те, що справжнє. І повірте, кожну з нас чекає те справжнє, те, що найважливіше у житті. Треба просто до цього прийти самій.
Ярослава, Перечинський район
Читайте також: Не думай про погане — захворієш. Варто прочитати кожному!
Джерело.
