Я — соціальний педагог. Працюю з “важкими” підлітками, багатьох моїх підопічних все оточення вважає безнадійними: вчителі, батьки, інспектори відмовляються від них, нібито втомилися, і все марно. З ними залишаюся лише я. Бо чудово пам’ятаю свого знайомого Ігора.
Виховувався бабусею, мама невідомо де, хуліган, на обліку з 13 років, до школи приходив раз на місяць. Теж всі відвернулися, теж сказали, що все марно. А я, дівчинка з пристойної родини, скромна та слухняна, зв’язалася з цим Ігорем.
Батьки мої не знали, а якби дізнались б — я з дому не вийшла б. Зате тільки я пам’ятаю, як він грів мені ноги холодного зимового вечора, коли я просто сказали, що вони почали мерзнути. Як тієї ж зими тільки він поліз по льоду до полину, в який потрапив собака, і врятував його, поки всі хороші і слухняні стояли на березі, дивилися і слухали несамовиті крики цього собаки.
Тільки я знаю, як він допомагав з городом бабусі-сусідці просто так. Багато було в ньому людяності, набагато більше, ніж у чемних хлопчиків. Тому я до останнього за моїх учнів, а часто вони за мене. Коли мене покинув хлопець, мене підтримували тільки вони, хоч “друзів” чимало.
І ось в 11 класі ми почали зустрічатись, я пішла до університету після школи, а він відкрив бізнес.
Ігор з малку бв досить хитрим і розумним, тому і бізнес пішов вгору. Ще через 4 роки ми одружились.
До речі, зараз мій Ігор людина, що цілком забезпечена. Говорить, що це все завдяки бабусі і мені, тільки ми в нього щиро вірили. Живемо разом без сварок і кохаємо одне одного. Вже маємо 3 дітей і плануємо четверту.
