fbpx

Я сказала спокусі «так»…

Може, дипломовані теології зі мною не погодяться. Я би й сама з собою не погодилася, якби чула це як «теоретичну викладку», бо теж знаю теорію. Однак практика показує, що або моє розуміння теорії було надто теоретичним… або я її застосовувала неправильно.

А практика — ну така фантастика!…
Чиста фантастика. Почну здалеку. Колись мені снилися багатосерійні сюжетні сни, переважно на тему прибульців. Я захоплювалася космічною фантастикою. Було цікаво, смішно, і страшно теж. Найгірше уві сні — це коли страшно. А були сюжети про те, як Землю захоплюють усілякі нехороші каки-бяки. Інколи вони виглядали «фантастично», інколи були подібні до людей, але не це важливо. Важливий один принцип, який я винесла з кількох снів такої тематики. Він формулюється приблизно так: коли помітиш (зрозумієш, усвідомиш), що діється щось конкретно не те, — треба не подавати виду.

Робити далі те, що робив, іти як ішов, працювати як працював, — просто при цьому вже чітко розуміти, що насправді треба тихо, тихо і непомітно, якомога обережніше вшитися подалі. Бо хто зверне на себе увагу злих сил, той муситиме мати з ними справу… а якщо у тебе в руках — максимум сумка з капустою, то чим воюватимеш?
Є такі життєві ситуації, коли ти чітко розумієш, що коли рипнешся — то програєш. Бо ти сам заслабкий. Треба вислизнути.

Треба вийти поза межі цієї ситуації, якщо це лиш можливо… За таким принципом я раз по раз рятувалася у снах від нашестя прибульців, вислизала непоміченою, а потім утікала до «наших», переказувала їм повідомлення, ну й далі починався жар. Але спершу треба було вміти вийти…

Сюди можна додати як мінімум дві цитати. Одна — про те, що хто побачить ворога сильнішого від себе, то не лізе воювати зі слабкими силами. (Там далі Господь говорить про замирення, але то вже інший контекст.) Друга — про подяку Богові зате, що і вночі повчає мене нутро моє. Не така вже далека моя снофантастика від простих реалій.
А в рамках Посту і уникання спокус ті фантастичні сни показали мені один цілком реальний вихід.
Коли підступає спокуса — вона вчіпляється думок.

Це всі знають, з Отців пустині починаючи. Можна ще Оригена почитати, про те, як спокуса вкорінюється і переростає пристрасть, а потім у гріх… Ось, наприклад, сиджу я за роботою, і десь «звідтам», спочатку тихим напівшепотом, виникає думка: уже вечір наближається, а тут треба буде Вечірню помолитися… а так же не хочеться… стомилася… краще подивитися кіно, розслабитися…

Бувало, я зриваюся в «лобову атаку»: ні!!! я буду виконувати свій молитовний обов’язок! Я прочитаю Вечірню, а потім ще Євангеліє, і взагалі Коронка ще не молена, а ти йди до пекла, ось я зараз закінчу роботу і як вжарю!!!
Тільки раз по раз якось так складалося, що поки закінчиш цей шматочок роботи, то запал кудись дівається… або ще одне завдання виникає. Термінове. Або ж навалюється НУ ТАКА неохота молитися, що просто слів нема. А потім уже — ой, та пізно ту Вечірню читати, а Коронку то тим більше… ну добре, давай дивитися кіно. Зрештою, я ж маю право.
А потім я себе впіймала на тому, що роблю вигляд, ніби все нормально, так-так, зараз подивимося кіно, погортаємо Фейсбук, почитаємо ЖЖ, звісно… ось тільки я водички вип’ю. Або чайник поставлю. Або ще якусь дрібну дрібницю зроблю. А як зроблю, то, звісно, повернуся, аякже, і все буде як ти хочеш…

І так виглядає, що тихенько вислизнути з пастки, яку тобі підсовують, — це хороша ідея. Бо коли повертаєшся, випивши водички (поставивши чайник/ вимивши тарілку), то чомусь уже БІЛЬШЕ хочеться зробити те, що треба, і МЕНШЕ хочеться відволікатися на зайве. Є такий психологічний фокус: що сильніше з чимсь борешся, то більшим воно стає. Лукавий чудово знає нашу психологію і вміє «тиснути на кнопки». Але ж ці закони можна і собі на користь вжити! Упіймавши себе на наближенні спокуси — переключитися. Позбавити її «харчування». Ослабити. А потім робити своє.

Це виглядає, ніби я сказала спокусі «так». Психологія психологією, бачте, а ті сили — вони наділені свідомістю, мають своє розуміння… їм сказали «ну так, аякже» — і вони вже втішилися. Сіли і чекають, коли ж ця мушка та й всядеться на висунутий язик.

А мушка взяла і полетіла собі геть.

Отак просто.

Аби лиш розпізнати оту першу стадію… коли злі прибульці намагаються захопити мою Землю. Планету моєї душі…

Читайте також: Сповідь. Згнию на чужинi, та до доньки не повернусь

Джерело: CREDO

You cannot copy content of this page