У мене одна-єдина донька. Матір’ю я стала в 20 років, тоді це було нормально. Вийшла заміж – терміново мають бути діти. Про це я їй і говорила перед весіллям, коли вона зібралася заміж: «Доню, навіщо? Зараз всі молоді, гуляйте!».
Але ні. У 19 – заміж, в 20 – дитятко. Я за голову схопилася, але чоловік сказав: «Яблуко від яблуні… І що ти хвилюєшся, їх дитина, їм і виховувати». Це зрозуміло, звісно, але ставати бабусею в 40 років якось рано, ще стільки своїх справ, тільки-тільки одну виростили, хотілося свободи. Гаразд.
І ось донька відсиділа з малечею три роки, все було нормально. Ми брали внучку періодично, десь допомагали матеріально. Не скажу, що все це було для нас обтяжливо. Рік тому донька вийшла на роботу, а внучка пішла в дитячий садок.
А два тижні тому мені Ліля зателефонувала і сказала, що вони з чоловіком хочуть на річницю весілля поїхати удвох відпочити і вона хоче віддати нам внучку на три дні. Я відповіла, що взяти не можу, тому що її ж в садок треба буде відводити-забирати, а ми працюємо з батьком, графік не дозволяє. І я відмовилася.
Ліля перестала дзвонити. Вчора я її сама набрала, а вона слухавки не бере, потім прислала смс, що не розмовлятиме зі мною.
Скажіть, невже я неправа? Я все розумію, рідні люди, але, коли вона думала про дитя в 20, невже не розуміла, що я ще занадто молода, щоб бути повноцінною бабусею?
Фото ілюстративне.
