Олена рішуче вийшла на потрібну зупинку і почала озиратися в різні боки.
– Ото занесло тебе, Олексію, в самі нетрі на околицю міста. І де я шукатиму твій будинок серед цих однакових двоповерхівок? – буркнула вона.
Мимо пробігала худощава бабуся.
– Чи не підкажете, де тут вулиця Лугова? – Запитала її Олена.
– Номер будинку який?
– Сьомий.
– Поруч що знаходиться? – спохмурніла старенька, намагаючись згадати, де знаходиться цей будинок.
– Дитячий садок, здається.
– А, зрозуміла. Ти йди он туди вниз, там через гаражі на стежку звернеш і знову вниз, там побачиш садок і будинок поруч із ним.
– Дякую, – розгублено відповіла жінка.
Їй якось не хотілося йти попри гаражі.
– А інша дорога є? – поцікавилася Олена.
– Є, – кивнула бабуся, – От зараз спустишся, там через приватний сектор дорогою. Дійдеш до садка, там буде будинок. Але через гаражі швидше, і собак там менше.
– Дякую, – зовсім засмутилася Олена.
Але вона мала мету і вона вирішила, що нічого її не зупинить, ні гаражі, ні собаки.
– Я роблю добру справу. Ця Марина ніколи Олексія не відпустить, так і буде в неї вічно на побігеньках. Безсовісна, сіла чоловікові на шию і відпочиває, ніде не працює і за ним не приглядає. Вічно він ходить у якихось пом’ятих і брудних речах, худий, голодний, нещасний.
Потім вона згадала, що цей голодний Олексій, рідко в неї щось їсть, частенько скуштує кілька ложок, відсуне від себе тарілку і скаже, що Маринка краще готує.
Оленка йшла, і уявляла собі зустріч з його дружиною, як та розплачеться і збиратиме його речі, або навпаки сваритиметься, як вони питимуть з нею чай на кухні, а Марина опустить голову і винувато киватиме. Вона так яскраво все це уявляла, що навіть не дивилася собі під ноги. Кілька разів зашпорталася, а потім потрапила в якусь ямку і відірвала каблук.
– О, ні, – заголосила Олена, – Якби знала, що він живе в такій дірі, одягла б балетки.
Вона заради зустрічі з дружиною коханого ходила в перукарню і зробила собі манікюр, вбралася у свій найкращий костюм, одягла золоті сережки, каблучки та ланцюжок із кулончиком. Від неї пахло дорогими парфумами. Олена хотіла вразити Марину, показати, що вона краща за неї. Нехай бачить, що Олексій не до якоїсь сірої мишки йде, а до богині.
Біля гаражів лежала невелика зграйка собак. З появою Олени, один із псів підвівся і попрямував у її бік. Жінка зупинилася і на мить застигла, але ті не проявили до неї жодного інтересу.
– Не бійся, – вигукнув позаду неї якийсь чоловік.
Зграя зрушила зі свого місця і повільно рухнула в інший бік.
– Чого стоїш? Іди, давай, вони добрі, – скомандував літній дядько.
Оленка швидко пошкандибала стежкою.
– Назад викличу таксі, – подумала.
Вона дійшла до потрібного будинку. Квартира коханого знаходилася на першому поверсі. Звичайні залізні двері, давно не фарбовані і немиті. Олена натиснула кнопку дзвінка. Їй відчинили практично відразу, видно когось чекали. На порозі з’явилася звичайнісінька жінка в домашньому одязі і гулькою на голові.
– Вітаю, Марино, – урочисто сказала Олена.
– Добрий день. А хто ви? – Запитала жінка.
– Я Олена – подруга вашого чоловіка.
– Усіх подруг мого чоловіка я знаю, а вас бачу вперше.
– Я його близька подруга, – Олена зробила загадкове обличчя.
Хтось зайшов до під’їзду.
– Заходь, – сказала Марина.
Мабуть, вона не хотіла, щоб хтось із сусідів дізнався, що діється в її сім’ї.
Олена зробила крок у коридор, за нею зачинилися вхідні двері. Зібралася вже роззуватися, але господиня не поспішала її запрошувати далі у квартиру.
– Чого тобі? – Запитала невдоволено Марина.
– Я хочу, щоб ви відпустила Олексія.
– Його ніхто не тримає, – відповіла дружина, – За ногу до батареї не прив’язав. Якби хотів, то давно б пішов.
– Може, ви мене запросите на кухню і ми з вами все обговоримо?
– Навіщо? Може ти ще й чаю захочеш із цукерками. Я й тут можу з тобою поговорити. У квартирі не прибрано, – сердито відповіла Марина.
– Мамо, хто там?
По підлозі щось застукотіло. З кімнати визирнув хлопчина років тринадцяти. Він спирався на ходунки.
– Васильку, йди до кімнати, це татова знайома, – сказала Марина.
– Ясно, – відповів хлопчик і зачинив двері.
Олена з подивом подивилася на хлопця, якось Олексій про нього нічого не розповідав.
– Чого дивишся, – обсмикнула її Марина. – То ти чого прийшла?
– Я вже сказала, що я прийшла за Олексієм. Ви маєте його відпустити. Йому буде краще зі мною. Одягну, взую, все виперу, випрасую, вичищу, нагодую. Мені його зарплата, на відміну від тебе, не потрібна, я сама непогано заробляю, і в домі все можу сама зробити.
Олена почала розписувати яка вона розумниця, красуня та молодчинка.
– Все це чудово. А Олексій навіщо тобі потрібний?
– Тобто? – не зрозуміла Олена.
– Ну, ти все сама можеш, то чоловік тобі нащо потрібен. Заведи собі дитину, щоб про неї дбати, чи собачку, — хмикнула Марина.
– Ну, звісно, ти боїшся, що в тебе заберуть гаманець на ніжках, – примружилася Олена, – Сама не працюєш, вдома сидиш, он навіть прибрати в хаті до пуття не можеш. Олексій вічно в пом’ятих сорочках ходять і брудних джинсах. Навчилася б уже прасувати речі чоловіка. За хлопчиками треба доглядати.
– За хлопчиками треба доглядати, тут я з тобою згодна, а ось дорослий чоловік сам в змозі попрасувати сорочки і запхати джинси в пральну машину, – відповіла Марина. – Ти, краще йди давай, у мене зараз клієнтка прийде. Не вистачало ще твоє кисле лице бачити у себе в коридорі. А, ще, хотіла сказати тобі, Олексій матусь не любить, у нього вже є рідна мама, яка його народила.
– У тебе зовсім гордості немає? – Вигукнула Олена, – Ти, дізнавшись про те, що у нього є інша не виженеш його з дому?!
– Це я не маю гордості? – реготнула Марина, – Це я прийшла до тебе з простягнутою рукою і проханням “Віддай мені свого чоловіка”?! Це я збираю чужих?
Олена спаленіла від цих слів і закліпала очима.
– Тобто? Він сказав, що у вас давно немає нічого.
– Ага, а я ношу дитя від святого духа. До речі, люба, я маю певні “незручності” і якраз намагаюся їх позбутися, ну ти розумієш про що я.
Олені стало не по собі, вона почала хапати губами повітрʼя, як риба.
– Як? – ледве видавила вона з себе.
– Мовчки. Сподіваюся, твій гарненький носик не засмутився. Адже там, де троє, може бути четверо, а то й цілий колектив, – реготнула Марина. – У нас з Олексієм вільні стосунки, тому всяке може бути.
– Ви, ви….! – скрикнула Олена і вискочила з помешкання.
Вона з силою зачинила двері і спотикаючись побігла сходами. Сльози побігли її обличчям. Якось дошкандибала до кута будинку і викликала таксі.
Марина дивилася на жінку у вікно і тихо посміхалася.
– Мамо, а ти справді носиш дитину? – Запитав син.
– Ні, звичайно, та й звати нашого тата Андрій, а не Олексій, – усміхнулася вона, – Ця Олена й не помітила, що будинок у нас не сьомий, а сім дріб один. Ну, хоч якась різноманітність у нашому з тобою житті. А татові нашому треба зателефонувати, сказати, що ми його любимо.
Вона вирішила не говорити тезці із сусіднього будинку, яка зараз гуляла з двома дітлахами, що її люблячий чоловік мабуть не такий вже й люблячий.
