fbpx

Я прийшов вчасно, став вивчати меню, стежити за вхідними дверима в кафе. Так, я хвилювався. Тому що тоді, десять років тому у нас було справжнє кохання якого я більше не відчував ніколи. Тому що за плечима у мене два невдалих шлюби і єдине бажання, аби Ірина дивилась на мене все тим же закоханим поглядом

Звичайно, винні соцмережі. Інакше б ми з нею один одного не знайшли. Жили б далі собі, згадуючи з легкою посмішкою наші відносини.

Отже, минуло майже десять років. Іра вийшла заміж, мала сина. Я встиг розлучитися, одружитися вдруге і знову розлучитися. Все це ми побіжно повідомили один одному в листуванні. Звичайно, я подивився її фото: Іра була така ж, струнка і смаглява. Зовсім не змінилася. Тепер нам треба було зустрітися.

Я прийшов вчасно, став вивчати меню, стежити за вхідними дверима в кафе. Так, я хвилювався. Тому що тоді, десять років тому у нас було справжнє кохання якого я більше не відчував ніколи.

І раптом почув звідкись: «А я тут!». Іра сиділа за столом неподалік. Вона прийшла трохи раніше, розумниця.

Я сів навпроти, я посміхнувся: «Ти стала ще красивіше!»

Але це я сказав їй, тому що жінкам потрібні компліменти. А тепер правду, нічого окрім правди. Давайте не будемо брехати, що за десять років жінка раптом дуже покращає. Або залишиться такою ж, як була в тридцять. (Чорт візьми, я швидко підрахував, що їй вже сорок.) А фотки в мережах? Ну це звичайна справа. Є вдалі ракурси, фільтри, є фотошоп, нарешті. Є багато лукавих жіночих прийомів, щоб залишатися такою ж як ти була, хоча б на фото.

Коротше, вона виглядала як жінка на сорок. Так, цілком струнка і дуже доглянута. Але це була не та Іра. Не та. З цією я б не став гори з місця зрушувати.

– Слухай, Олексій, а ти постарів, – усміхнулася вона. – Вибач, не хотіла образити. Але постарів дуже.

– Та мені і так це відомо, – посміхнувся я і сильніше захитав ногою під столом.

Тому що мені було дуже прикро. Тому що я був упевнений: вже я-то той ще огірок, той ще красень. Іра завжди говорила прямо, що думала, що бачила. Колись за це я її дуже цінував, тепер вона цим мене підкосила. Постарів я, бачте. Але найнеприємніше: я бачив, що тепер Іра теж не захотіла б зі мною гори зрушити.

– Ти ж не поспішаєш? – запитав я. – Давай просто поговоримо?

– Не поспішаю. Я домовилася з чоловіком, він сьогодні з сином весь вечір.

– А ти сказала йому, куди ти пішла?

– У справах. Він мені довіряє. Він чудовий, мій Славко.

Але Іра стала розповідати про «чудового Славка». Який він розумний, талановитий, на всі руки майстер. І мені вже хотілося хотілося втекти. Але я слухав про Славку, як вони влітку відпочили на Балі, як їх син-вундеркінд прекрасно малює, вчить відразу англійську і французьку, а ще вони побудували великий будинок. Славка замовляє дерева з розплідника, він став таким захопленим садівником, а син йому допомагає, вони разом з лопатами, так здорово.

Це було дико нудно. Я попросив кави, тому, що відчував: я засинаю, я прямо ляжу важкою головою в салат з крабами. Мені не потрібна була її прекрасне сімейне життя, ось що головне! Я сподівався зустріти дівчину, яка досі закохана, яка готова помчати зі мною куди завгодно, в мою однушку, на розкладачку, на лісову галявину. Нам же хочеться цього, ми ж всі в душі вважаємо себе одними єдиними на цлому світі і всі повинні думати лише про нас, а не про дерева сина і Славу. А вона мені про чоловіка і про лопати.

– Ну а що в тебе? – запитала вона нарешті.

Краще було б тепер так само довго і нудно розповідати їй про моє чудове життя. Але я відповів просто: що мене чекає вдома подруга і давай я вже попрошу рахунок, все було чудово, треба б знову, коли-небудь. Вона кивнула і трохи позіхнула.

Цей вечір був не потрібен обом.

Іра поїхала на таксі. Я йшов до метро і думав: «Ніколи-ніколи-ніколи не можна зустрічатися з тим, кого дуже любив. Це кінець. Все повинно залишитися там, в минулому, під тим давнім теплим дощем. У спогадах. Ви постаріли. Ви стали іншими. Ви стали чужими. Ні ніколи!”

Уже в метро я отримав від Іри повідомлення: «Забула сказати! Я ж назвала сина Олексієм. Аби хоч так ти був поруч зі мною все життя ». Я посміхнувся гірко. Ну хоч щось.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page