Я просто хочу щоб свекор і свекруха покинули наш будинок і ніколи й ногою сюди не ступали. Вони своїм вчинком зайшли надто далеко. І як би Олег не заступався за своїх батьків, я таки свого доб’юсь. З мене годі! Я довго закривала очі на їх вибрики, але так поводитись з дочкою я не дозволю нікому

Я просто хочу щоб свекор і свекруха покинули наш будинок і ніколи й ногою сюди не ступали. Вони своїм вчинком зайшли надто далеко. І як би Олег не заступався за своїх батьків, я таки свого доб’юсь. З мене годі! Я довго закривала очі на їх вибрики, але так поводитись з дочкою я не дозволю нікому.

– Олеже, якщо ти зараз не скажеш їм зібрати речі, завтра мене тут уже не буде, – сказала я до чоловіка. Ця ситуацію з дочкою і свекрухою вивела мене з рівноваги.

П’ять років тому я погодилася на те, щоб його батьки переїхали до нас. Віро, казала я собі, це правильно, це сім’я, треба допомогти. Ми мали просторий будинок за містом, Ганнусі тоді було лише чотири, вона б більше бачила дідуся й бабусю. Здавалося, що все складеться добре. Як же я помилялася.

Спочатку все було нормально. Свекруха, Галина Петрівна, навіть допомагала мені з хатніми справами. Свекор, Іван Григорович, лагодив усе, що ламалося. Але поступово я помітила, що вони не просто живуть у нашому домі – вони почали встановлювати свої правила.

Якось я повернулася з роботи і помітила, що штори в кухні замінені. Виявилося, що Галина Петрівна вирішила, що її вибір кращий. Потім почалося втручання у виховання Ганнусі – «не їж це», «не носи того», «не сиди так». Але найгірше сталося тоді, коли вона вирішила, що має більше прав на мого чоловіка, ніж я.

– Олег, ну що це таке? – говорила вона щоразу, коли я просила його провести вечір разом. – Вірка може й сама посидіти, ти ж син, мусиш матері допомагати!

Олег мовчки ковтав ці слова, а я все більше почувалася зайвою у власному домі. Але справжнім “ляпом” стало те, що сталося з Ганнусею.

Одного дня я прийшла додому раніше і застала доньку в сльозах. Вона сиділа в своїй кімнаті й ховала обличчя в руках.

– Доню, що сталося?

– Бабуся порвала мою улюблену сукню, – схлипнула вона. – Сказала, що дівчина мого виховання не повинна носити такі короткі речі…

Я відчула, як всередині піднімається хвиля люті. Увійшовши до кімнати свекрухи, я вже не контролювала себе.

– Як ви могли? Це була улюблена сукня моєї дитини!

– А ти що, її не виховуєш? – знизала плечима Галина Петрівна. – Дитину треба ставити в рамки, бо виросте, як ти – без належного поняття про мораль.

Мене трусило. Я хотіла щось сказати, але знала, що це буде марно. У ту мить я зрозуміла: або вони виїжджають, або я забираю Ганнусю і йду сама.

Я сказала про це Олегові того ж вечора. Він довго мовчав, уникаючи мого погляду.

– Віро, вони ж старші люди… Куди їм їхати?

– Мене це більше не хвилює. Чи ти обираєш їх замість нас?

Він не одразу дав відповідь. Але я бачила – він розуміє, що це кінець. У мене був вибір – далі терпіти чи нарешті взяти відповідальність за своє життя.

Питання до вас, дорогі читачі: що б ви зробили на моєму місці? Чи правильно вимагати, щоб свекри виїхали, якщо вони порушують межі і руйнують сімейний затишок? Чи є межа між сімейним обов’язком і власним щастям?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений!

You cannot copy content of this page