fbpx
Дозвілля
Я почала телефонувати численним родичам. Просила забрати мене і всиновити, але у кожного з’являлось якесь стопроцентове виправдання. А через місяць мене таки взяли під опіку ті, від кого я допомоги і не могла очікувати зовсім

В дитинстві я була найщасливішою. У мене було все, про що тільки можна мріяти дитині. Я була єдиною дочкою у своїх батьків. Вони мали гарний заробіток, тому дозволити собі могли майже все. Взагалі в нашій сім’ї було достатньо багато грошей.
Мої батьки виросли в багатодітних сім’ях. Тому родичів у мене було дуже багато. Вдома постійно були якісь гості. Вони завжди мені здавалися щирими ті наші постійні гості.

Коли мені було 14 років я стала повною сиротою. Так сталося, що мої батьки пішли у засвіти разом на слизькій зимовій дорозі. Мене забрали до дитячого будинку. А я так не хотіла туди їхати ще й після того, що сталось. Зателефонувала родичам, щоб мене забрали. Але кожен, до кого я зверталась повідомляв з сумом у голосі, що забрати мене до себе не може.

Мене узяла під опіку родина людей, які раніше працювали у нашому домі. Виявилося, раніше моя мама допомогла тітці Надії. Вона влаштувала її чоловіка Миколу на дуже гарну роботу з гарною зарплатнею, купувала речі і все необхідне для її донечки.

Мої нові батьки просто чудові люди. Вони мені повідомили, що я в будь-якому випадку довчуся в ліцеї у якому навчалась до того, попри всі незгоди. Я звичайно була проти, вмовляла, щоб мене перевели до звичайної школи, бо розуміла, що для цієї родини оплатити моє навчання буде дуже не просто. Крім того, у них є ще донька своя, яка також потребує багато уваги та затрат. Але вони були непохитні.

Зараз мені вже 25 років і я маю гарну посаду в престижній компанії. Нарешті змогла оформити свій спадок, за який мені довелось ще й поборотись зі своєю величезною ріднею. Можете уявити моє здивування, коли через місяць після того, як гне стало батьків до дому родини яка мене прийняла почали з’їжджатись усі ті, хто відмовив мені в притулку. Виявилось, що опіка наді мною давала їм непогані шанси на частку спадку, а так вони залишались без нічого.

До чого це я? А просто вчора телефонувала чергова тітка і зі сльозами просила грошей. Згадала пані і про те, що ми родина і навіть про те, що купала мене малою. Заднім числом розповіла казку про те, як дуже хотіла мене забрати до себе, але тіточка Надія виявилась хитрішою і “перехопила” мене раніше.

Смішно і гірко водночас. Залишається лиш дякувати Всевишнього за те, що у мене є родина. Тіточка Надія кличе мене “донечкою” і телефонує тричі на день, аби дізнатись як я і чи все в мене гаразд. Щоранку пакує мені їжу з собою і не хоче навіть слухати про те, що я на дієті. А ще, постійно згадує мою маму і дякує їй. Дивно, але вона постійно просить у Бога можливість віддячити їй за все добро.

А я вважаю, що вона віддячила сповна.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.