Три роки тому я закінчила навчання, влаштувалася на роботу і орендувала першу самостійну квартиру. В старому тихому районі з затишним, потопаючим в зелені двором. Перший раз я побачила їх одним дощовим ранком. Була субота, поспішати мені було нікуди. Сьорбаючи каву, я стояла біля вікна. Сірий дощ, сірі калюжі, навіть зелень потьмяніла. Двір був пустельний, мабуть нікому не хотілося вилазити з теплого ліжка в такий сирий вихідний. І тут я помітила їх. Зовсім старенького, сутулого дідуся в старому жовтому дощовику і гумових чоботях і його супутника – білого кучерявого песика. Пес теж був одягнений в подобу дощовика вирізаного з простого поліетиленового пакета. Вони повільно брели по двору, огинаючи калюжі. Було видно, що дід нахиляється до пса і щось йому каже. Пес щохвилини обертається і уважно дивиться на свого господаря. Вони здалися мені такими милими. І, в той же час, все це виглядало так сумно.
Мені подумалося, а що, якщо у дідуся немає нікого, окрім його пса? І їм вдома буває нестерпно самотньо, тому вони вийшли на прогулянку навіть в таку погоду? Поки в голові моїй проносилися щемливі картини, дідусь і пес зникли в сусідньому під’їзді. Я вирішила, що при нагоді спробую заговорити з дідом. Напевно, у нього є діти, внуки, а, може, і правнуки, які його відвідують.
Наступного разу я зустріла своїх сусідів, коли вранці буквально вибігла з під’їзду. Проспала на роботу. Вони стояли на своєму ганку. У діда в руках був пакет з емблемою магазину. Мабуть вони щойно повернулися з прогулянки. Звичайно, я стрілою пронеслася повз, навіть не привітавшись. Вже потім, завертаючи за кут, я обернулася. Вони все ще стояли, дивлячись на таких же поспішаючих людей. І мені знову стало якось дуже сумно. Ось вже в наступний раз я точно підійду – пообіцяла я сама собі.
Потім я бачила мою «сумну парочку», так я називала діда з псом про себе, ще кілька разів з вікна. Коли вони неспішно прогулювалися по двору. Але все не наважувалася вийти до них. І ось одного разу я поверталася з тренування. Дідусь з псом знову стояли на ганку свого під’їзду. Я зважилася і, посміхаючись, сказала, що щось на кшталт:
– Який милий песик. Не кусається? Можна погладити?
Дід на мить розгубився. Потім, зніяковіло відповів:
– Це Рекс. Він зовсім не кусається. Навіть гарчати не вміє, дуже добрий. Звичайно, можна погладити.
– Для Рекса він здається занадто маленьким. – Розсміялася я. – Йому б більше підійшло Тобик.
– Син подарував нам з дружиною, десять років тому. Щоб не нудно було. Ім’я теж він вибирав.
Після цих слів я відразу ж заспокоїлася. Виявляється, у діда є і дружина і син. Але тут він продовжив тихим, втомленим голосом:
– Подарував і поїхав, далеко, в інше місто. А дружини не стало через два роки. Одні ми з Рексом залишилися.
– Що ж ви не поїдете до сина? – вирвалося у мене.
– У нього своя сім’я, справи, робота. Не хочеться бути тягарем. Та й не кличе він… – Дід замовк, дивлячись на Рекса, який захоплено виляв хвостом, явно радіючи моєму погладжуванню.
– Можливо, вам допомога якась потрібна?
– Ні ні. – Неспокійно і квапливо відповів господар Рекса. – Ми справляємося. Ось і в магазин. – Дід показав на пакетик з продуктами. – І по дому. Самотньо тільки буває, але ми і до цього звикли. – Дід знову подивився на Рекса, як ніби шукаючи у пса підтримки.
Моїх бабусь й дідусів не стало, коли я була ще маленькою. Батьки благополучно жили за містом. Я і брат відвідували їх часто. У брата було вже двоє своїх дітей, які часто гостювали у бабусі з дідом. Я на мить уявила, що хтось із моїх близьких ось так залишиться зовсім один. І буде з сумом стояти біля ганку, спостерігаючи за перехожими, яким немає до тебе ніякого діла. Але і сказати зараз просто так: «Давайте я буду вашим другом» я теж не могла.
– Можливо, вам потрібна якась допомога? – повторила я, абсолютно не знаючи, що ще сказати.
– Спасибі. Приходьте краще в гості. 23 квартира. – Відповів дід і я видихнув.
Відтоді я почала заходити в гості до Олексія Івановича, так звали дідуся. Раз чи два на тиждень. У квартирі було скромно, але чисто і цілком затишно. Іноді я приносила частування для Рекса або пиріг до чаю для Олексія Івановича. Він багато розповідав про свою сім’ю, показував фотографії сина, онуків, які у нього теж були. Видно було, що він дуже пишається ними, не дивлячись ні на що. Розповідав про покійну дружину, про молодість. Йому було 83, було видно, що робити щось йому вже не просто. Але він завжди так пожвавлювався з моєю появою. Ставив чайник, діставав старі чашки з красивими квітами і чайничок для заварювання. Чай з пакетиків не визнавав.
Пам’ятаю, мені було так шкода, що Олексій Іванович залишиться один з Рексом на Новий рік. Я їхала до батьків. Купила Олексію Івановичу новий светр, а Рексові ласощі у вигляді величезної кістки. Олексій Іванович скромно зізнався, що теж приготував мені подарунок і дістав із серванта шкатулку. На м’якому зеленому оксамиті лежала брошка. Срібна брошка з бурштином – витончена квітка. Не думаю, що вона дорога, але вона була дорога йому як пам’ять. Це була брошка його дружини. Я відмовлялася прийняти такий особливий подарунок, але Олексій Іванович щиро наполягав. І я здалася.
Ось так ми і дружили. До наступного літа. Був початок липня. Я пізно поверталася додому з прогулянки. Було по-літньому світло. Біля сусіднього ганку неспокійно крутився Рекс. Він жалібно скулив, а побачивши мене, кинувся назустріч. Повідка на ньому не було. Мене відразу ж охопило передчуття чогось недоброго. Я поспішила до під’їзду. Закрито. Домофон Олексія Івановича не відповідав. Зрештою, мені вдалося додзвонитися до когось із сусідів. Двері в квартиру Олексія Івановича були прочинені. Мабуть, в цю щілину і прослизнув Рекс. Як потім виявилося, сам Алесей Іванович лежав в коридорі за дверима. Йому стало зле, коли він збирався на вечірню прогулянку з Рексом. На швидкій сказали, що його було вже не врятувати, навіть якби я знайшла його раніше. Дільничний зателефонував синові. На прощанні майже нікого не було. Я, Михайло Олексійович, син Олексія Івановича, та ще кілька якихось далеких родичів. Михайло Олексійович коротко подякував мені, що допомагала по-сусідськи. Я запитала, що буде тепер з Рексом. Він задумався:
– Здам в притулок, напевно.
Я попросила залишити Рекса мені. Не знаю, правильно чи ні, але я орендувала квартиру в іншому районі. Мені здалося, що так буде краще для Рекса і для мене. Щоб нічого не нагадувало. Раз на рік ми ходимо на цвинтар. Олексій Іванович похований поруч з дружиною. Не помітно, що за ними хтось доглядає, крім мене.
Рекс вже старіє по собачих мірках. Іноді я дивлюся на нього і думаю, скільки таких людей похилого віку, як Олексій Іванович, доживають свій вік самотньо, навіть без такого близького друга як кіт або собака. Добре, що Рекс і Олексій Іванович були один в одного.
Автор: Svitlana Неss.
Фото ілюстративне.
