fbpx

Я Олена, і я жінка вашого чоловіка. Поки що чоловіка. – зробила наголос на слові “поки” незнайомка. І я єдина і улюблена його жінка. Розумієте? Єдина. А з вами він тому, що ви маніпулюєте дитиною. І ще. Йому вас просто шкода. Він живе з вами з жалості. Розумієте? А ви не можете зібрати останні крихти гідності і відпустити його. Вам самій якось не набрид цей спектакль? Га, Наталю? Відпустіть Сергійка, він давно не ваш. А мій

– Так. Я слухаю. Так, я Наталя. А ви хто? – номер був незнайомим і Наталя подумала, що це знову спамники. Але щось змусило її продовжувати слухати чужий, вкрадливий голос.

– Я знаю, що ви Наталя. А я Олена. Давно хотіла познайомитися з вами й розставити всі крапки над “і.”

– Не зрозуміла вас. Які крапки та яка така Олена? – Наталя зі здивуванням вже майже зібралася кинути слухавку. Але знову якась сила ніби змусила її цього не робити.

– Я Олена, і я жінка вашого чоловіка. Поки що чоловіка. – зробила наголос на слові “поки” незнайомка. І я єдина і улюблена його жінка. Розумієте? Єдина. А з вами він тому, що ви маніпулюєте дитиною. І ще. Йому вас просто шкода. Він живе з вами з жалості. Розумієте? А ви не можете зібрати останні крихти гідності і відпустити його. Вам самій якось не набрид цей спектакль? Га, Наталю? Відпустіть Сергійка, він давно не ваш. А мій, – в слухавці зазвучали гудки відбою…

Наталя сіла в крісло, яке стояло поруч. Якби його не було, вона впала б на підлогу, так підкосилися у неї ноги. Вона сиділа, дивлячись на телефон. Все було як уві сні. І взагалі у неї було відчуття нереальності того, що відбувається.

Її Сергійко. Її улюблений, найрозумніший, найпрекрасніший і найвірніший Сергій. Людина, яка була найближче від усіх, був частиною її…Чоловік, який варив їй юшку, коли вона хнездужала. Витирав їй сльози, коли вона була ображена. Її Сергійко… Той, який знав усі її думки і навіть жіночі секретики. Хто міг за інтонацією її голосу визначити, що вона зараз скаже.

Її чоловік, в присутності якого з’явився на світ їх син, Ромчик… Її Сергійко та якась Олена…

Це неправда, цього не може бути насправді, думала Наташа. Напевно, це чийсь невдалий і дуже злий жарт. Увечері він приїде з роботи і все з’ясується, і все владнається і буде, як раніше. Хоча щось усередині її підказувало, що як раніше, вже не буде…

– Натусю! Привіт, кохана. А ми з Ромчиком купили тобі морозиво! Шоколадне, з горіхами, як ти любиш. Мамулечко, ти де? Ромку, шукай нашу мамусю, – веселий голос чоловіка вивів її з заціпеніння, в якому вона перебувала півдня.

Вона стрепенулась, витерла сльози і зобразивши радісне обличчя, вийшла назустріч чоловікові і синові.

– Привіт, привіт! Як справи? Я так скучила! Ромчику, як в садку? – щебетала вона, намагаючись не зустрічатися поглядом з чоловіком. Але він уже зрозумів – щось не так. Вона відчула це шкірою.

– Ромчику, йди до себе в кімнату, можеш подивитися мультики, – Сергій поплескав сина по розпатланім, світлім волоссі.

– Ура! Мультики! – не вірив своєму щастю син і негайно помчав до себе.

– Наталю, щось трапилося? – він дивився стурбовано.

Наталя не знала, як почати і чи треба взагалі. Вона так власне і не вирішила. Цілий день душевних метань ні до чого не привели. Але слова, крім її волі, вже зірвалися з губ…

– Дзвонила Олена…

– Яка Олена? – Сергій дивився здивовано. Але вона вже побачила, що він все зрозумів…

– Твоя. Улюблена і єдина жінка, Олена, – вона дивилася на нього, і їй раптом нічим стало дихати. Наталя схопилася за горло.

Він мовчав деякий час, відвернувшись. У вікні вирувало яскраве літо, сонце заливало кухню до самої стелі. Кухню, де вони любили, уклавши Ромчика спати, попити чайку, посміятися і посекретничати. Втім, це було давно. Як Наталя не помітила, що вони вже давно не були вдвох. Вранці поцілунок в щоку і в справах, по роботах. Увечері вечеря, дитина. Потім, коли вона все прибравши, приходила в спальню, він найчастіше вже спав. Як же вона допустила, що вони стали віддалятися?

– Наталю, ну ми ж дорослі люди. І сучасні. Ти повинна розуміти, що так буває. Тимчасове охолодження, криза. Але це проходить. Багато сімей це переживають – і нічого. – він хотів підійти ближче, але вона відсунулася різко.

– Що переживають? Зраду? – вона раптом заспокоїлася і зрозуміла, що їй потрібно робити.

– Ну що ти відразу, дівчинко моя. Зрада! Такі гучні слова… Це криза, – він підійшов і взяв її за руку.

– Не чіпай мене, – вона говорила твердо і жорстко, висмикнувши руку й витерши її об джинси. Він зауважив жест, скривився.

– Ясно. Я думав ми обійдемося без спектаклю. Але, мабуть, не вийде. Я думав, ти розумніша.

– Ти повинен піти, Сергію. Ти повинен зібрати речі і піти. До неї, до Олени. Я тебе не тримаю, ти вільний, – вона дивилася на рідне, чуже обличчя і не розуміла, як вона могла так помилитися. Не розгледіти в ньому ось цю байдужість. І самовпевнене нахабство.

– Ти добре подумала? А Ромко? Що ми йому скажемо?

– Поки, що ти у відрядженні. А там видно буде. Йди сьогодні, зараз. Або підемо ми, – вона рішуче дивилася на нього.

– Ні, що ти. Піду я. Це Ромчиків дім, і я ніколи не зможу позбавити його цього. Тим більше квартира спільна, а я чоловік, мені і йти. У Олени все в порядку з житлом, до речі, не переживай, – він говорив спокійно і, як їй здалося, з полегшенням.

Вона пішла до себе, не бачачи і намагаючись не слухати, як він збирає валізу, говорить із сином.

– Інші заберу потім, пізніше, окей? – він зайшов у спальню, перед тим, як піти.

Наталя не відповіла.

Вона встала пізніше. Залишок дня говорила, робила звичайні справи, купала сина. Все робила на автопілоті.

Ромчик, помітивши її стан, навіть запитав:

– Мамочка, ти захворіла? – п’ятирічний хлопчик дивився стурбовано.

– Що ти, синку. Ні, звичайно! Матуся не захворіла, просто думаю над черговим проєктом на роботі. Все добре, – вона поцілувала дитину в лоб.

Пізніше, уклавши сина спати, насилу стримавшись щоб не завити, набрала номер матері.

– Мамо, мамо… Він пішов… Він… – вона не змогла більше говорити, голос зірвався на ридання. На іншому кінці дроту терпляче чекали, поки вона заспокоїться.

– А тепер скажи докладно і спокійно, що сталося. – холодний голос матері повернув її до дійсності.

– У нього є жінка. Не знаю як довго. Але згадую, що він змінився в останні півроку. Мабуть, тоді вона і з’явилася. Вона мені дзвонила, мамо! Уявляєш? Вона говорила, що він зі мною з жалю… – Наталя знову заплакала гірко і безнадійно.

Мама перебила її рішуче й роздратовано:

– Так. Зараз же перестань скиглити. Що це дасть? Ти і так багато чого натворила. Ти його вигнала? Навіщо? Поясни мені, навіщо ти це зробила? Ти недоумкувата, як корок, дочко? Я тебе питаю!

– Мамо! Що я наробила? Мене зрадив мій чоловік. Після шести років спільного життя! В чому моя провина? А я що повинна була пробачити його?! – Наталя не вірила своїм вухам. Хоча і знала свою маму, практичну, жінку-кремінь.

– Так. Пробачити! А як ти собі уявляла сімейне життя, цікаво? Райдужні мильні бульбашки, кохання-зітхання, усі-пусі? Сімейне життя це ще й терпіння і прощення, мила моя! А у вас син! Ти не забула? Що ти Ромчику скажеш? Що його мати не змогла зберегти сім’ю і позбавила його батька? А? – мати вже лементувала на неї в слухавку, не стримуючись.

– Мамо, але він зрадив мене. Мамо! Я не хочу з ним більше жити, я не зможу… – Наталя задихалася від образи. Там, де вона сподівалася отримати підтримку, отримала нерозуміння, як глуху стіну.

– Поверни його. Я сказала – поверни його! Не будь наївною. Хочеш бути покинутою чоловіком і сама тягнути сина, як коняка? Тоді дерзай. – мати поклала слухавку.

Наталя довго сиділа в темряві на кухні, дивлячись в чорне вікно. Вона не знала, що їй робити. У неї було відчуття, що вона летить в прірву…

Сергій прийшов через день, коли Рома був ще в садку. Зібрав речі, що залишилися. Наталя сиділа в спальні, спиною до дверей. Він підійшов, кахикнув.

– Наталю, ну що ти, як дитина? Я йду. На розлучення подавай сама, мені в принципі все одно, коли і як. Рома мій син, забезпечувати я його буду в будь-якому випадку. Квартиру залишаю вам. Так що матеріальні питання ми майже вирішили…

Вона повернулась. Він був гладко поголений, одягнений з голочки, свіжий і засмаглий. Втім бездоганний, як завжди. На обличчі ні тіні провини, тільки задоволення життям і гарний настрій. Вона просто кивнула і відвернулася.

Минуло півроку. Наталя не подавав на розлучення. Вирішила зробити це пізніше, коли зможе говорити і думати про це спокійно. Їй стало трохи легше. Вона намагалася не звертати увагу на невдоволення матері, намагалася поменше їй телефонувати. Ромко був непроблемною, нехворобливою дитиною, тому їй було з ним легко.

Дуже підтримувала шкільна подружка Іруся, яка приїхала на наступний день після відходу Сергія.

– Наталочко! Все добре! Не ти перша, не ти остання! У тебе ще все попереду, правда! Ану одягайся, поїдемо з тобою в кав’ярню, і по тістечку та з кавусею? – говорила Іринка, сидячи на кухні.

Увечері вони відвезли Ромка до Наталиної матері, а самі вирушили “виганяти стрес”, як висловилася Іра. В підсумку о третій годині ночі вони сиділи, обнявшись в затишній Наталиній кухні й тихенько підспівували “плачу, знову чуєш про тебе, улюблений, плачу, сльози..”

Вранці Наталя прокинулася з важкою головою, але з якимось почуттям полегшення. Вона зрозуміла, що жити далі складно, але можна.

Час йшов. Життя тривало, і сонце світило так само яскраво, як це не було дивним для неї. І дощик такий же теплий, і вітерець приємний. Робота рятувала, син радував, вона навіть почала звикати до нового свого становища. Та й проблем без Сергія, якщо чесно було поменше. Менше готування, прання і прибирання.  Прийшов час, коли вона навіть стала отримувати задоволення від їх маленької компанії з сином.

У п’ятницю вона прибігла додому раніше. Ромка повинна була забрати мама. А Наталя поспішала на новорічний корпоратив. Прийняла душ, попрасувала сукню, зробила макіяж і стала одягатися. Раптом вона почула звук ключа в замку. Насторожилася, зачаїлася. Напевно злодії, що робити, куди бігти, треба кликати на допомогу! – промайнуло в її голові. Але злодій чомусь не намагався вести себе обережно. Човгав ногами, шумів. Вона тихенько виглянула з-за рогу. У передпокої стояв… Сергій.

– Ти як тут і навіщо? – розгублено запитала Наталя.

– Ось. Повернувся. Не можу більше без вас. Дуже скучив. І за Ромчиком і за тобою. В останній місяць тільки про вас і думаю… А ти? Чекала? – він ступив до неї.

– Я? Чекала? Тобто, ось так все просто? Ти погуляв півроку і повернувся… Скучив… А як же Олена? Вона тебе відпустила до мене? Або ти тепер почергово жити будеш з нами? Півроку з нею, півроку зі мною і Ромком… Я хочу, щоб ти пішов кудись. Хоч до Олени, хоч ще до когось. Я жити з тобою не буду і не хочу. Ти це розумієш?! Я. Тебе. Не люблю. Розумієш? І це не виправити, – вона говорила гаряче, спостерігаючи як на її очах погляд його став розчарованим і скривдженим.

– Ну знаєш, мила дружино. Поки що дружино. Квартира теж моя, якщо ти не забула. Так що я маю право в ній жити, як і ти. Якщо тебе щось не влаштовує, давай розміняємо і справа з кінцем. Тільки на що ти розміняєш двійку без доплати? На кімнату з підселенням? І ще, розлучишся, аліменти будеш отримувати мізерні. Я пішов з минулої роботи і моє матеріальне становище сильно змінилося. Так що думай, – він розвернувся і пішов в спальню розбирати валізи.

А Наталя сиділа, втупившись в одну точку і не знала, що їй робити, плакати чи сміятися. Настільки ситуація здавалася їй абсурдною.

– От що мені робити, Іро? Я дивитися на нього не можу. А він робить вигляд, ніби нічого не трапилося. “Мамуля, мамуля”, – передражнила чоловіка Наталя . – А мене нудить і від нього і від його сюсюкання. Прийшов розумієш, скучив… І не виженеш його тепер, квартира ж спільна. Розміняти теж проблема. А діватися-то нікуди. Мати загризла мене, захищає його і виправдовує, уявляєш? Каже, що з чоловіками таке буває і треба зберегти сім’ю. А я не можу. Він мені неприємний. Що мені робити, Ірко? Розлучатися чи все таки намагатися налагодити щось? – Наталя скаржилася подрузі на наступний день.

– Не знаю, мила моя, складно все. Але знаю, що чашку розбиту склеїти, звичайно, можна, але сліди залишаться. Дивись сама.., – не знайшла інших слів подруга, дивлячись на неї співчутливо.

А Наталя продовжувала ходити на роботу, готувати їжу, бавитися з сином. При Ромі вони робили вигляд, що все як і раніше. Вони їли за одним столом, розмовляли, проводили разом вихідні. Ходили в зоопарк, в кіно, в улюблений Ромчиків Макдональдс. Але наступала ніч, і вони розходилися по своїх кутках. Вона в спальню до Ромчика, він в зал на диван.
Сергій пробував поговорити з нею, просив вибачення, навіть сльозився. Наталі були смішні та безглузді всі його клятви й обіцянки. Вона йому не вірила. І що робити далі, не знала. Але вона знала точно – хто зрадив раз, зрадить знову…

І все частіше вона ловила погляд сина, який ніби говорив:

– Гей дорослі, а у вас точно все добре? А ви мене не обманюєте?

Автор: careva.

Фото ілюстративне

You cannot copy content of this page