Я ніколи не пробачу свекрусі те, що вона “вчудила” на нашому з Іваном весіллі. Так, весілля ми відгуляли в селі, бо так мріяли, але хіба це привід на таке ставлення? Коли пані Людмила після нашого першого танцю вигукнула: – Ну що, Орисю, тепер ти задоволена? Стільки зусиль, а результат – так собі. Хоча для тебе, певно, це межа мрій!, – я не стрималася, як і моя мама.
– Ти гадаєш, що гідна мого сина?, – пролунав голос свекрухи так різко, що я ледь не впустила свою сумочку. Знаєте, я чекала від неї будь-яких примх, адже наша з Іваном історія розвивалася не зовсім у руслі “щаслива родина”. Та почути таке в наш перший же спільний вечір у батьківському домі Івана… Це був початок гіркої правди, яку мені довелося прийняти.
Мене звати Орися. Я з невеликого мальовничого села на Полтавщині. Виросла, як то кажуть, на свіжому повітрі, поміж широкими ланами, з ранку до ночі допомагала татові по господарству. Іван же народився в місті, його батьки були інтелігентами, які завжди дивилися на простих людей з висоти власних “досягнень”. Чи не з першого дня нашого знайомства з Іваном я відчула, що його мама сприймає мене, м’яко кажучи, упереджено. Але я закохалася настільки, що вірила – з часом, можливо, вона змінить свою думку.
– Тобі не здається, що в тебе надто проста сукня? – почула я другого дня за сімейним столом від цієї жінки, що, як виявилося, стане моєю свекрухою.
– Мені подобається, – відповіла я, намагаючись говорити рівним голосом.
– А Іванові? Він же звик до кращого, – із удаваною посмішкою додала вона, ховаючи очі за краєм чашки з кавою.
Тоді я пропустила її слова повз вуха, хоча десь усередині закралися сумніви: “А раптом вона має рацію і Іванові справді чогось бракує?” Але коли кохання сліпе, то ми переконуємо себе в чому завгодно. Іван заспокоював мене, казав: “У мами завжди гострий язик, не переймайся”. Я намагалася не перейматися. Проте тепер я розумію, що це було своєрідне попередження.
Отож дійшло до весілля. Іван нарешті зробив пропозицію – без пафосу й червоних доріжок, але з такими щирими словами, що в мене мало не перехопило подих. Вирішили ми одружитися в селі, бо я завжди мріяла провести свято на свіжому повітрі. Сім’я Івана, звісно, очікувала якогось міського ресторану, однак ідея з церемонією на природі була настільки чарівною, що Іван підтримав мене, і врешті всі мусили погодитися. Але почувши, що гості сидітимуть за дерев’яними столами, свекруха тільки й сказала: “Що ж, був би це цивілізований заклад, та нехай”.
День весілля настав, і я була щаслива, попри легке хвилювання. Дерева довкола були прикрашені стрічками, столи накриті скатертинами, а мої рідні та друзі невтомно готували неймовірно смачні наїдки. Іван хвилювався не менше за мене, але тримався молодцем – підбадьорював, обіймав, пропонував води. Я бачила, що він хоче, аби все було ідеально.
Але на святі з’явилася й вона – моя свекруха. Здавалося, що її погляд здатний заморозити все довкола. Вона сиділа за почесним столом із гордовитою поставою, а її “випадкові” зауваження сипалися одна за одною. Спочатку вона “незадоволено” помітила, що сукня на мені виглядає простакувато. Потім випалила, що розраховувала на розкішніший інтер’єр. Я намагалася не слухати, лиш усміхалася гостям і вела веселі розмови, адже це мав бути найкращий день мого життя. Та раптом її голос буквально вколов мене:
– А тепер я зрозуміла, чому ти так прагнула весілля в селі, – звернулася вона до мене. – Це ж усі твої друзі, схожі на тебе. Звісно, тобі так затишніше.
Я відчула, як всередині щось стислося. Але заспокоїла себе: “Тримайся, це ж твій день, не дозволяй їй усе зруйнувати”. Моя мама, що сиділа поруч, уважно слухала свекруху, але старалася не розпочинати суперечки. Та поступово розмова набирала обертів. Я бачила, як Іван все частіше зиркає то на мене, то на маму, а потім – на свою. Він розумів, що потрібна хоча б якась межа. Але межі, здавалося, не було.
Настав час першого танцю, і я з Іваном вийшла в центр. Музиканти заграли ніжну мелодію, гості оточили нас, почали аплодувати й фотографувати. Той момент був такий чарівний, що я забула про всі проблеми. Та тільки-но танець завершився, свекруха гукнула:
– Ну що, Орися, тепер ти задоволена? Стільки зусиль, а результат – так собі. Хоча для тебе, певно, це межа мрій.
Гості, які стояли ближче, почули ці слова й збентежено перезирнулися. Мама Івана, не помітивши чи не бажаючи помітити реакцію оточення, просто звернулася до своєї подруги:
– Якби Іван обрав іншу, усе б виглядало по-справжньому елегантно.
Усі погляди раптом спрямувалися до нас, і я відчула, як у горлі пересохло. Це була “низько”. Іван заметушився, щось пробурмотів, намагаючись перевести ситуацію на жарт. Але це звучало непереконливо, тож мама почала захищати мене:
– Може, краще помовчати, пані Людмило? Нехай молоді насолоджуються весіллям.
– А я, на жаль, бачу, що весілля вже зіпсоване, – не вгамовувалася свекруха.
Я хотіла якось відповісти, однак не знайшла слів: усе, що вирувало в мені, було сумішшю розпачу й образи. Музика стихла, танцівники розійшлися. Подруга Івана стала поміж нами, мовляв, заспокойтеся, час виносити торт, зараз усі посмакують і забудуть про ці суперечки. Однак вигляд мого обличчя, напевно, виказував глибоку образу. Хтось із гостей спробував розвеселити публіку тостом, проте відчувалося: вся увага прикута до нас.
Коли винесли торт, усі знову зійшлися. Офіціант простягнув мені й Іванові ножа, щоб урочисто розрізати перший шматок. Я дивилася на білосніжні кремові прикраси й згадувала, як мріяла про саме такий торт, ще коли була малою дівчинкою. Але замість солодкого передчуття я відчувала гіркий ком у горлі. І тут пролунала остання крапля:
– Для чого ця показуха? – голос свекрухи линув над залом так, ніби його ретранслювали гучномовцем. – Іван заслуговує на щось більше, ніж усі ці сільські танці. Шкода, що син не прислухався до моїх порад.
Поруч стояла моя мама, яка тихо видихнула: “Все, досить”. А я підняла ніж над тортом, але не могла змусити себе зробити жодного руху. Мої руки затремтіли. Гості завмерли, оркестр умить замовк, а Іван, здавалося, просто втратив дар мови. Тоді я різко поставила ніж на стіл і повернулася до свекрухи:
– Якщо вам так важко залишатися, то, може, вам краще піти? Адже це моє весілля, і, прошу, дайте мені хоч раз у житті відчути себе щасливою.
Її брови вигнулися дугою, а губи скривилися в іронічній усмішці:
– Вже відчуваєш? – мовила вона, стишуючи голос, але кожне слово било, мов удар. – Бажаю успіхів. От тільки, боюся, надовго тебе не вистачить.
Почувши ці слова, моя мама більше не витримала й спробувала поставити свекруху на місце:
– Перепрошую, пані Людмило, але досить “зневажати” мою доньку. Це некрасиво й нелюдяно. Ми всі прийшли сюди святкувати, а не…
– Та хто ви взагалі? – перебила її свекруха. – Чи ви гадаєте, що мені подобається все це збіговисько? Я тільки заради Івана прийшла.
У цей момент я побачила, як кілька гостей нервово переминаються з ноги на ногу, дехто почав виходити, бажаючи уникнути конфлікту. Іван уже був готовий втрутитися, але сказати нічого не встиг: мої хрещені, друзі з дитинства, тітки й дядьки – усі одночасно заговорили, переповнені обуренням і співчуттям до мене. Запанував страшенний гармидер. Офіціанти розгублено дивилися, чи треба кликати когось на допомогу. Замість гарних тостів і щасливих знімків усе перетворилося на емоційний двобій.
Потім сталося те, чого я ніколи не очікувала від себе: не знаю, чи то розпач, чи лють, чи зла іронія, але я тихо відсунула торт і сказала:
– Це весілля мало бути початком нашої історії, але ви робите все, щоб це перетворилося на цирк. Якщо ваш син “заслуговує” на щось краще, то, можливо, вам варто знайти йому іншу наречену.
Іван стояв поряд, збліднувши. Він явно не хотів сваритися з мамою, не хотів засмучувати й мене. Опинився між двох вогнів. Та водночас його бездіяльність лише додавала мені болю. Цей чоловік мав мене підтримати, захистити, але я відчувала, що він просто не може протистояти власній матері.
Я обернулася до гостей і раптом сказала:
– Друзі, хто бажає залишитися й поспівати, потанцювати – лишайтеся зі мною. А хто вважає, що це “сільська показуха”, може йти слідом за пані Людмилою.
Не знаю, чи правильно я вчинила, та вже не могла інакше. Декому, можливо, мої слова видалися різкими, але саме в ту мить я вирішила: досить мовчати. І що ви думаєте? Майже всі мої друзі й родичі залишилися, без вагань обступили мене, почали втішати й підбадьорювати, навіть музиканти зіграли якусь жартівливу мелодію, немов підтримуючи цей бунт. Свекруха в супроводі кількох своїх подруг демонстративно вийшла геть, голосно говорячи: “Нехай потім не плаче, що я її не попереджала”.
Іван ще хвилину стояв нерішуче, мовчки озираючись, а тоді зітхнув:
– Орисю, я… – почав він, але я поклала йому руку на плече й тихо прошепотіла:
– Якщо ти хочеш бути зі мною, будь. Але будь по-справжньому.
Свято врешті тривало далі, хоч і не без зіпсованого настрою, а я відчула змішані почуття. З одного боку, це мав бути найщасливіший день мого життя, а з іншого – в мене залишився виразний присмак образи. Можливо, якби Іван одразу взяв мене за руку й сміливо сказав мамі: “Мамо, я кохаю Орисю, і крапка”, усе було б інакше. Та тепер я сумніваюся, чи вистачить йому сили протистояти їй у майбутньому.
Ночувала я з мамою й подругами в сільській хатині. Іван залишився в домі своїх батьків, хоча обіцяв прийти зранку. Я сиділа на старенькій лаві у своїй весільній сукні, в якої вже трохи відпала квіткова прикраса біля подолу, і в голові крутилася одна думка: “Невже все мало статися саме так?” Через кілька годин я зняла сукню й поклала її поруч, дивлячись, як ніжні мережива тихо спадають на підлогу. Мабуть, моя наївність полягала в тому, що я вірила в ідеальний сценарій без жодних перепон. Проте життя – це не казка, й тепер я зрозуміла це на власному весіллі.
Чи зможу я пробачити свекрусі її слова й публічні зауваження? Чи нам із Іваном вдасться створити власну родину, незалежну від її гострих коментарів? Згадуючи її випади, відчуваю прикрість і розгубленість. І все ж таки десь глибоко в серці жевріє надія, що це був лише перший великий іспит. Можливо, Іван зуміє довести, що йому справді не байдуже, як я почувалася в цей день. А свекруха… Час покаже.
А ви як гадаєте, любі читачі – чи варто боротися за свій шлюб, коли твою гідність топчуть уже в день весілля, чи краще одразу ставити крапку?
