fbpx

Я не вірю у існування жінок, які не хочуть заміж. Просто деякі, наймудріші, улесливо лукавлять і підігрують. Говорять те, що ви хочете чути, щоб чоловіки любили і цінували їх ще більше. Іноді вони й самі починають вірити в те, що не хочуть. Умовляють себе. Мовляв, зараз модно не хотіти – і я не хочу.

Я не вірю у існування жінок, які не хочуть заміж. Просто деякі, наймудріші, улесливо лукавлять і підігрують.
Говорять те, що ви хочете чути, щоб чоловіки любили і цінували їх ще більше. Іноді вони й самі починають вірити в те, що не хочуть. Умовляють себе. Мовляв, зараз модно не хотіти – і я не хочу.

Але всі маленькі дівчатка — принцеси мріють вирости, одягнути білу сукню з фатою і сказати «Так» найкращому чоловікові на світі.

Це така правильна добротна дівчача мрія, яку вирослі дівчатка заганяють углиб підсвідомості для чоловічого егоїстично-раціонального погляду на життя. Мовляв, ну навіщо інвестувати купу грошей в штамп, що не несе ніякої вигоди?

Розкажу вам одну історію з свого життя.

…На Пашиних поминках, Пашина мама сказала Маші крамольне.

“Ти хто така?” – сказала Пашина мама.

Маша це Пашина дружина. Вони жили разом майже вісім років, просто не були розписані. У них був спільний син, спільний будинок та спільна постіль. Не було спільного штампу.

Якось Паша, молодий (42), здоровий (він бігає), успішний (свій бізнес) поцілував дружину і вранці поїхава на роботу. За годину йому стало погано і його не стало. Миттєво. За кермом. Дякувати Богові, більше нічого не сталось, в’їхав у стовп.

Маша про те чоловіка що чоловіка не стало дізналася лише увечері. Коли він не прийшов додому. З лікарні, куди відвезли Пашу, зателефонували до Пашиної мами. За документами Паша не одружений, у телефоні є Маша, але хто така ця Маша?

Мама Паші не любила Машу все її життя тому й не запросила на поминки.

Маша заколисувала на руках дворічного Матвія Павловича, який зовсім недавно навчився говорити “тато”.

Вона втратила кохану людину, втратила своє сплановане завтра, втратила захищеність та надійне плече. Як тепер жити? Безробітна мати-одиначка.

Маша за два тижні схудла на 9 кілограмів. За кілограм за кожний прожитий разом рік. Маша давно мріяла схуднути після пологів, а Паша завжди любив виконувати її мрії. І ось. Навіть після того як його не стало.

Матвія вони  зачали в Венеції. Венеція була Машиною мрією, яку Паша з радістю виконав. Я жартувала, що медовий місяць та весільну подорож у них було, а весілля не було.

Пропонувала свої послуги як ведучого.

— Я вам безкоштовно відпрацюю, — умовляла я, сміючись. – Ну, за їжу. За салат “Цезар”. Або Олів’є. І гаряче. Обов’язково гаряче.

– Оль, ну ми правда не розуміємо, кому потрібні ці пережитки, – сміявся у відповідь Пашка. Маша не сміялася. Мовчала. Вона була гарна дружина. Громадянська. Підтримувала чоловіка.

Тема згасала сама собою, бо в неї ніхто не підкидав дров.

…Маша, дзвонила свекрусі і питала, коли й о котрій їй приїхати, щоб попрощатися.

– Ти хто така? — холодно питала мама Пашина. Відсутність штампу та наявність горя дала їй право сказати.

Вона усі 9 років не любила Машу. Так буває, коли мама дуже любить сина, і вважає будь-який його вибір недостойним.

– Я – дружина, – Маша схрипувала в трубку.

— Покажи штамп, — свекруха безжально била на розмах.

– Я мама вашого онука … – Нагадувала Маша.

– Матвій ще малюк, йому не потрібні ці емоції…

— Матвій має попрощатися з татом…

– Не повинен. Я вважаю, що це зайве. Травмувати дитину нема чого.

Паша мама показала, хто тут головний. Вона. Вона вирішує, де буде похований Паша, та що краще для його сина. А Маша – ніхто. Ніхто така.

Маша ридає у мене на плечі. Ця соціальна несправедливість душить її і навіть трохи відсуває на другий план саму проблему.

— І все через цей штамп, Олю? – Запитує вона, і повертає до мене своє опухле від сліз обличчя.

— Тихіше, Маше, Матюшу розбудиш…

– Ні, ти мені скажи…

Я йду на кухню заварити Маші заспокійливий чай. Я теж не потрапила на похорон друга. Тому що я перш за все Машина подруга, а Маша ніхто.

Але Маша дізналася через друзів  про прощання і прийшла.

Маша увійшла до зали очікування, і побачила… всіх. Усіх родичів та друзів. Вони стояли навколо мами, що ридає Пашиною, щільним кільцем підтримки.

Маша зупинилася в нерішучості. На табло було написано, що прощання з Павлом відбудеться за 10 хвилин.

Маша сіла навпроти концентрованого скупчення Пашиної рідні.

До неї підійшла тітка Юля, у якої вони з Пашею часто гостювали, дядько Гриша, якому Паша, власник автосервісу, завжди лагодив машину безкоштовно, і Валерка, найкращий друг Пашина. Всі обійняли Машу і… повернулися до мами.

Зрештою, табло сповістило, що можна пройти до зали для прощання. Маша встала і теж рушила до зали.

І ось тут Пашина мама запитала голосно:

– Ти хто така?

— Тітка Ніно, ну не треба, — сказав Валерка. — Ну, не час зараз…

— І справді, не треба… — підтримала тітка Юля.

– А хто вона така? — грізно спитала Пашина мама у миттєво зниклої рідні.

— Я дружина, — тихо нагадала Маша. Вона не мала сил на боротьбу. Вона просто хотіла поцілувати востаннє людину, яку цілувала 9 років.

— Мій син не одружений, — прошипіла мама Пашина.

You cannot copy content of this page