Для моєї дівчини я бездонна криниця. Вона бере у мене гроші й думає, що її будуть утримувати до кінця життя.
Марина жодного разу не запропонувала сплатити рахунок. Вона не цікавилася, скільки коштує оренда квартири. Коли ми ходили в ресторан, вона завжди вибирала найдорожчі страви – адже, зрештою, «раз живеш». У неї були гроші, але вона ніколи їх не витрачала на нас. І з часом у мене виникло запитання: чи любить вона мене, чи їй просто комфортно?
Спочатку все здавалося природним. Адже Марина заробляла менше, а я мав стабільну, добре оплачувану роботу. Мене не хвилювало, що я покриваю більшість витрат: платив за оренду, поїздки, ресторани. Вона привнесла у моє життя радість, спонтанність, легкість. Вона була як сонячний промінь після довгого робочого дня.
Я не рахував грошей. Ми були разом, і це було головне. Але з часом я почав помічати, що щось не так. Марина ніколи не пропонувала розділити витрати. Вона не замислювалася про побутові рахунки, не питала, як можна допомогти. Вона жила на всьому готовому, а я мовчки тягнув усе на собі.
Одного вечора ми сиділи на терасі біля моря, насолоджуючись відпусткою, яку я оплатив.
– Ой, подивись, які чудові туфлі! – Марина провела пальцем по екрану телефона. – Думаєш, я можу їх замовити?
Я поставив келих і задумався.
– Ти маєш щось на рахунку після цього місяця?
Вона глянула на мене з легким здивуванням.
– Не дуже… Але ж подарунок завжди може бути, – кокетливо посміхнулася вона.
– А може, цього разу ти купиш їх собі сама?
Посмішка зникла.
– Ти натякаєш, що я на тобі сиджу?
– Просто… ти ніколи не пропонувала нічого внести.
– Артеме, ти ж знаєш, що я менше заробляю.
– Але ж не нуль, правда?
Вона мовчала. Напруга згустилася. Я хотів відступити, сказати, що це дрібниці, але щось мене зупинило.
Туфлі коштували, як наш спільний обід. І я почав думати: це любов чи просто звичка жити за мій рахунок?
– Чувак, вона тебе використовує, – сказала Оля прямо, поки ми сиділи в пабі.
Я глянув на неї з сумнівом.
– Вона заробляє менше…
Оля зітхнула.
– Але ж витрачає! І тільки на себе! Коли ми їздили на вихідні за місто, ти привіз усе – від їжі до дров. Що взяла Марина? Плаття за три тисячі.
Я мовчав. Вона була права.
– Подумай сам: якби ви помінялися місцями, вона зробила б для тебе те ж саме?
Я не зміг відповісти.
Того вечора я вирішив перевірити все сам. Коли Марина сиділа на дивані, гортаючи соцмережі, я сів поруч.
– Нам треба поговорити.
– Про що? – не відриваючи очей від телефона, пробурмотіла вона.
– Про наші фінанси. Може, почнемо ділити витрати?
Вона підняла брови.
– Ти серйозно?
– Ну так. Ми живемо разом. Логічно, що треба якось ділити витрати.
Вона зітхнула.
– Артеме, ти ж сам це все оплачував. Чому раптом зараз це стало проблемою?
– Бо я не хочу бути спонсором, а не партнером.
Вона пирхнула.
– Ой, та не вигадуй. Якщо тобі так принципово, я можу купити продукти. Але рахунки платити не буду.
Я мовчав. А вона знизала плечима.
– Якщо тебе це так гнітить, може, нам варто подумати, чи варто взагалі жити разом.
Вона встала й пішла до спальні. А я сидів і дивився на список своїх витрат.
Наступного дня я вирішив діяти.
– Марино, я хочу зрозуміти: ти зі мною чи з моїм гаманцем?
Вона закотила очі.
– Ти драматизуєш. Якби у тебе було менше грошей, я все одно була б з тобою.
– Докажи.
– Ну… – вона задумалася. – Зараз не найкращий момент для таких розмов.
Я зрозумів усе. Вона просто не хотіла нічого змінювати. Їй було зручно. Тільки мені – ні.
– Якщо для тебе це «просто гроші», то чому це така проблема?
Вона подивилася на мене холодно.
– Слухай, якщо тобі це не подобається, може, нам і справді краще розійтися.
Вона взяла сумку й попрямувала до дверей.
– Це все, Артеме? Ти справді через це все руйнуєш?
– Не я. Ти.
Двері зачинилися. І я відчув неймовірне полегшення. Я більше не був банкоматом для людини, яка ніколи не сприймала мене рівним партнером.
