– Ти жартуєш?, – я втупилася в телефон, намагаючись переварити побачене. 250 тисяч гривень. Виведені з нашого рахунку. Одержувач? Свекруха. Я повільно підняла голову і подивилася на Антона, який щойно переступив поріг квартири, навіть не підозрюючи, що зараз його спокійний вечір закінчиться.
– Що це?
Мій голос був рівним, навіть холодним. Він нахмурився, глянув на мене, потім на телефон у моїх руках. І я побачила це. Те саме вираження на обличчі. Не здивування, не жаль. Лише суміш втоми й очікування.
– Лесю, давай без сцен, добре? – він кинув ключі на тумбу й потер перенісся.
– Без сцен?! – я аж підвелася. – Ти таємно переслав своїй мамі всі наші заощадження! Без мого відома! Без обговорення! Що ти собі думав?!
Він важко зітхнув, наче я знову почала надокучати.
– Це ж моя мама, – сказав він тоном, який мав пояснити все.
– А я хто?! Я для тебе хто, Антоне?! – мене трусило.
Він мовчав. І це було найгірше. Ніяких виправдань, ніякого жалю. Тільки стіна. Я знала, що мені тепер робити. Але спершу я мала поговорити з тією, хто прийняла ці гроші.
Наступного дня я поїхала до свекрухи. Без попередження. Бо якщо вона могла взяти наші гроші без попередження, то я могла приїхати так само.
– Ой, Лесю! Яка несподіванка! Заходь, люба! – вона посміхнулася, ніби я прийшла на чай.
Я переступила поріг і, не сідаючи, сказала:
– Коли повернете гроші?
Посмішка зникла.
– Ой, люба, про що ти?
– Про 250 тисяч гривень, які Антон вам перевів. Наші спільні гроші. Гроші, які ми збирали.
Вона знизала плечима, наче я говорила про якусь дрібницю.
– Ой, ну ти ж розумієш. Ми в скрутному становищі.
– А я? А ми? – я склала руки на колінах. – Ви хоч розумієте, що це не його гроші? Що ми разом їх збирали?
– Лесю, рідна, сім’я допомагає одна одній.
Я ледь не розсміялася.
– Так? А коли ви збираєтесь допомогти нам і повернути те, що взяли?
Вона зам’ялася, а потім зітхнула:
– Ну, ми зараз не маємо можливості.
Я дивилася на цю жінку, яка жила в трикімнатній квартирі з дорогими меблями, і розуміла: нічого вони повертати не збираються.
– Чудово, – сказала я, розвернулася й вийшла.
Я повернулася додому, знаючи, що тепер уже все. Це не просто гроші. Це зрада. Він зрадив мене не з іншою жінкою, а з власною матір’ю. І я не могла з цим жити.
Коли Антон прийшов увечері, я вже сиділа з документами перед собою.
– Що це? – він глянув на стіл.
– Документи на розлучення.
Його очі розширилися.
– Лесю, ти що, серйозно?! Через гроші?!
– Не через гроші, Антоне. Через зраду. Ти віддав наші заощадження своїй мамі. Ти не сказав мені про це. Ти поставив її вище за нашу сім’ю. І знаєш що? Я не збираюся залишатися там, де мене не цінують.
Він мовчав. Я чекала, що він почне переконувати мене, просити, благати. Але ні. Він лише опустив плечі й зітхнув. Він знав. Він знав, що я права.
Наступні тижні були складними. Ми спали в одному домі, але кожен у своїй кімнаті. Розмови звелися до мінімуму. Він намагався зробити вигляд, що нічого не сталося, але кожен мій погляд нагадував йому про зраду. Я чекала, що він спробує якось загладити свою провину. Але ні. Жодного вибачення, жодних спроб повернути гроші. Це була найгірша частина. Він навіть не намагався.
Одного разу він сказав:
– Лесю, може, спробуємо все почати заново? Забути це?
Я подивилася на нього і гірко посміхнулася.
– Як я можу це забути? Як я можу довіряти тобі, знаючи, що ти здатен приховати таке?
Він не знайшов, що відповісти.
Через два місяці ми офіційно розлучилися. Він пробував щось виправити, але було пізно. Бо коли один раз тебе зрадили, більше ніколи не зможеш довіряти.
А що ви думаєте? Чи можна пробачити таку зраду? Чи є шанс відновити довіру після такого?
Фото ілюстративне спеціально для intermarium
Передрук суворо заборонений!
