До входу фешенебельного ресторану невпевнено наблизився чоловік похилого віку. Його костюм був акуратно випрасeваний, але помітно потертий — мабуть, він носив його багато років тому, а сьогодні вдягнув уперше за довгий час.
Сиве волосся рідкими пасмами лежало на голові, ніби не наважуючись залишитися в колишньому порядку. Зупинившись біля дверей, він оглянув себе у відображенні затемненого скла, поправив комір, глибоко зітхнув і увійшов.
Ледве переступивши поріг, він зустрівся з охоронцем. Той глянув на нього з таким виразом, ніби перед ним стояв привид із минулого.
– А ти хто такий? – хмикнув він. — Тут не соцзахист і благодійних заходів не передбачається?
— Я на весілля,— тихо відповів старий. — У мене дочка сьогодні заміж виходить, — куточки його губ трохи піднялися в гіркій усмішці.
Охоронець насупився, щось сказав у рацію, кидаючи підозрілі погляди на гостя. Той, відчуваючи, як усередині зростає тривога, намагався розглянути зал крізь скляні перегородки, але нічого не побачив — весілля явно проходило десь у дальньому крилі ресторану.
За хвилину до нього вийшли двоє у строгих костюмах. Не говорячи ні слова, вони взяли його під руки і провели у службове приміщення.
— Навіщо ви сюди прийшли? – Жінка говорила зверхньо і явно не збиралась бути інтелігентною леді, – Вам тут не місце. Ідіть звідки прийшли!
— Вибачте, – мовив старий невпевнено, – Я просто хотів побачити свою дочку, – він ніяк не міг зрозуміти з ким зараз розмовляє.
З’ясувалося, що перед ним батьки нареченого. Їм було важко уявити, що ця людина може бути родичем нареченої.
— Тут інтелігентні люди. вищий світ. Куди ви прийшли?, — холодно промовила жінка, поправляючи свій дизайнерський піджак.
— Питання цікаве, — зауважив чоловік.
— Може ви батько, але на цьому святі ви зовсім зайвий, — додала вона. — Подивися довкола: ці люди прийшли святкувати, відпочити, а тут ви у вашому поношеному піджаку і старих туфлях що ще за союзу придбані. Ви просто зіпсуєте настрій вайб свята.
Жінка явно любила контролювати ситуацію, і що більше вона говорила, то зверхніша ставала.
— Василь Ігорович, — представився старий, простягаючи руку.
Вона навіть не глянула на його долоню, лише відступила ще далі. Вона дивилась то на старого, то на двері. Мовчки чекала , що той таки зрозуміє і піде геть. впускати його на свято вона наміру не мала ніякого.
Зрозумівши, що його не пустять на урочистість, Василь Ігорович почав пояснювати:
— Я приїхав сюди не заради розваг і багатого столу. Шлях довгий, дорога — не близька. Майже вся пенсія пішла на те, аби з мого села сюди доїхати.
Це лише посилило підозри.
— Пенсія тільки на дорогу? Шановний, то ви може грошей чекаєте, чи ще чого?
— Я не для цього прийшов, — гідно заперечив він. — Мені нічого не потрібно. Я просто хочу побачити Яночку.
— «Просто хоче побачити», — передражнив його чоловік. — Ми все оплатили, все організували, а він просто так подивитися їхав. Кому розповідаєш? Схоже, що ми повіримо?!
– Вона стала нам як рідна! – Вигукнула жінка. — Виходить заміж за нашого сина! Тепер вона є частиною нашої родини! А ти думаєш, можеш просто прийти і стати одним із нас? Ніхто про тебе не чув, а ти оп! І вже тут!
Вона глянула на старого звисока. Потім поглянула на свого чоловіка і запитала:
— Може, він взагалі не батько нареченої? Проходив повз, або де в журналі прочитав, що ми тут святкуватимемо. Чого час витрачаємо на нього?
Дідусь опустив очі, сховав свої зморшкуваті руки, стиснув їх поміж колін. Подивився на свої начищені, але старі черевики, потім на бездоганні шкіряні туфлі чоловіка навпроти, і, зітхнувши, погодився піти.
Батьки нареченого переглянулися — отже, вони мали рацію. Дружина кивнула, і вони попрямували на кухню, залишивши старого одного.
Насправді Янна й справді була його дочкою. І він не бачив її цілих 25 років.
Ні, він не заперечував, що сам винний. Він розумів, чому його засуджують. Але повернути минуле неможливо.
«Якби люди знали, чим обернеться їхній вибір, можливо, вчинили б інакше», — думав він. Як то кажуть: «Знав, де спіткнешся — постелив би соломку».
25 років тому, коли він попрощався з маленькою Янною, не думав, що це назавжди. Йому було 48, дружині – 46. Пізні діти, довгоочікувані. Але життя розпорядилося інакше.
Його сповнена сил і енергії. така щаслива і завжди усміхнена дружина раптом занедужала. Здавалось, то не суттєво, вона все здолає, адже ж у них малесенька доня. та от вона пішла у засвіти. Він, як батько залишився сам із дитиною.
Робота у нього була важка та погано оплачувана. Будинок вимагав ремонту, дочка уваги. Він прочитав десь, що у Норвегії умови для дітей ідеальні.
Великі привілеї, допомога, соціальний захист. Але як бути із собою? Хто займатиметься дівчинкою, якщо він піде працювати на кілька фізичних робіт?
Погода там сувора. А раптом дитина не витримає клімату? Він не хотів, щоб дочка росла на самоті та у бідності. Він малював собі картини майбутнього одну важчу від іншої.
Так. він зробив не правильно, але тоді нікому було його підтримати, нікому було сказати, що все мине, що він упорається. Навпаки: шкодували, казали, що одному важко, що то занадто важкий тягар.
Коли він відходив від доньки того дня, душа готова була вилетіти і лишитись із нею. Щоночі перед очима спливало обличчя доньки, її простягнуті руки, благання:
— Тату, не йди!
Він не хотів покидати її — ні на мить. Планував повернутися за півроку. Просто треба було заробити трохи грошей — щоби купити подарунки, одяг, зробити ремонт у будинку. Думав: приїду, заберу Яну, почнемо все наново. Разом будемо.
Але повернувся і дізнався що процедура незворотня. Що всі терміни вийшли і що він тепер для неї ніхто:
— Але я не знав, не розумів, – казав розгублено.
Йому навіть не співчували. Люди які працюють у таких установах бачили надто багато, вони не вірять уже ні сльозам ні клятвам. Він так і пішов – ні з чим.
Зароблені гроші пішли на ремонт. Він зберігав подарунки, переконував себе, що все можна виправити. Але роки минали, а Яна залишалася невидимим спогадом.
Він ходив довгими коридорами стукав в усі двері, намагався сам щось довести, шукати. Але тоді інтернету не було, він не зміг зустріти людей, які готові були витратити на нього свій час, допомогти. Надія повільно згасала.
І ось — через чверть століття — сталося диво. Випадково він дізнався: його дочка Яна. І навіть збирається вийти заміж. Як? Історія, гідна легенди.
Все почалося зі загубленого телефону, який він випадково знайшов. У Василя Ігоровича старий апарат знайти господаря складно, але він вирішив допомогти.
Телефон не було заблоковано. Гартуючи екран, він нічого не розуміючи в такій техніці, випадково натиснув на вхідне повідомлення — і побачив фото дівчини. Схожою як дві краплі води на покійну дружину. світ завертівся перед очима.
Незабаром зв’язався з господаркою телефону. Вона погодилася зустрітись. Хотіла подякувати, а він попросив зовсім іншого – дізнатися, хто та дівчина на фото.
Випадковість чи доля — саме вона й виявилася Яною. Батьку пощастило: господиня телефону фотограф, яка випадково заїхала у їхнє село, загубила свій апарат коли фотографувала коней, що паслись поруч із будинком Василя Ігоровича. Подруга надіслала контакти Яни, адже дівчина шукала фотографа на весілля. Саме та фотографію, і дійшла до потрібних очей.
Так він знайшов свою дочку. Після довгих років розлуки він подолав сотні кілометрів, щоб бути поряд у найважливіший день її життя. Але ніхто не пустив його усередину.
Але так просто відступати він не збирався. Одного разу він її втратив. цього разу такого не стане. Коли батьки нареченого пішли на кухню, він прослизнув до зали.
Гості були здивовані, але не перешкоджали. Музика грала, але вона була не потрібна. Він заспівав ту пісню, яку колись написав для доньки. Ті, які співав їй, коли вона була маленькою.
Зал затих. Ніхто раніше цю пісню не чув.
Коли він закінчив, у залі стояла тиша. А потім Яна почала підспівувати. Вона була дитиною малою і ота татова пісенька оті кілька слів крутились у її голові все життя не даючи спокою, адже вона не розуміла, звідки їх узяла.
— Донечко, пробач! – підійшов. – Я шукав тебе багато років.
Вона мовчки обійняла його. Не говорила багато — просто хлипала, уткнувшись йому в плече. Навіть батьки нареченого не змогли залишитись байдужими. Мати нареченого змахнула сльозу, чоловік наказав подати гостю місце.
Василь Ігорович сидів за столом, але не торкнувся їжі. Лише дивився на дочку. На її обличчя, таке знайоме, її молодого чоловіка, те що, як її оточують любов і турбота. «Добре, що вони її прийняли», — думав він із гіркою усмішкою.
Пізніше він обережно дістав із кишені невелику коробку. Загорнуту з любов’ю, але незграбно своїми руками. Те, що просила передати на весіллі доньки покійна дружина.
— Це від мами, — голос здригнувся.
Яна дбайливо розкрила упаковку. Усередині лежало старовинне намисто — сімейна реліквія.
Василь Ігорович кілька разів озирався на батьків нареченого. Вони також помітили подарунок. Мати, яка раніше зустрічала його з холодом, тепер дивилася з повагою. Можливо, не через цінність прикраси — вона зрозуміла, наскільки важливо було для Яни побачити батька.
— Пробач, — нарешті сказав він.
— Я б,— почала Яна, але не продовжувала. Обійми замінювали тисячі слів. Роки не повернути. Але зараз – головне – вони разом.
Василь Ігорович тихо пішов. Не хотів псувати свято своїми переживаннями. Повернувся до свого старого будинку, до розміреного сільского життя, до коней, які стали його сім’єю і справою усього життя.
Але одного разу почув стукіт у хвіртку. Щось усередині підказало – це вона. Відчинив двері — і справді, Яна стояла перед ним. Без слів, з посмішкою та валізою.
– Таточко, що ж ти так зник? ж шукала тебе скільки. Ні телефону залишити, ні адреси. Довелось розпитувати усіх, як і через кого ти мене знайшов. на вуха всіх підняла, до фотографа останнього телефонувала, і вже тут. Приймай гостей.
Яна знала лише частину правди. Все дитинство вона чула, що її покинули. Що матері не стало, а тато, якого вона так добре і вперто пам’ятала, як доброго і сумного, відмовився від неї.
Тож із роками стала закритою, недовірливою. Вчилася добре, вступила до університету, розпочала самостійне життя. Думка знайти батька не залишала її, але гордість і слова “він від тебе відмовився” не давали спокою.
Саме випадково загублений телефон допоміг їм знову зустрітись, хай і запізно, але знову стати сім’єю.
Головна картинка ілюстративна.
