fbpx
Дозвілля
Я – друга дружина. І нікому не побажаю такого щастя в житті. Перша дружина мого чоловіка – жінка не надто охоча до роботи, меланхолічна, вміє тільки читати і сидіти на ганку, скаржачись на свої невдачі. Всі свої проблеми вона вирішує сльозами – поплаче і все отримує

А свекруха у всьому їй потакає. Коли приходить в наш дім, ніби побути з онуками, всі розмови зводяться тільки про неї, про Таню, першу дружину мого чоловіка.

«Треба б Тані дров і вугілля купити. Тобі що, шкода сім тисяч витратити на свою дружину?» – ось такі ось слова я чула щоосені 10 років від свекрухи, причому мене вона не сприймала як дружину справжню. Я для неї завжди була і є порожнім місцем.

«Треба б Тані грубку почистити, треба б Тані антену полагодити, треба б Тані траву скосити, хвіртку пофарбувати, грошей дати».

І чоловік слухався і йшов до Тані фарбувати паркан, траву косити, грубку чистити. І купував вугілля з дровами. Причому їй в першу чергу, а нам потім, ближче до листопада, в найгіршу погоду.

Так, у них є спільна дитина – 20-річний син – інтелект храмає. Вступ в університет провалив, довелося йти в коледж, і ми платили за нього 3 роки. Нарешті, закінчив навчання, зараз живе у бабусі, моєї свекрухи, на її пенсію. Але я не лізу, хай роблять, що хочуть.

І якось раз, коли Таня була запрошена на МІЙ день народження, причому запрошена не мною, а свекрухою, я розізлилася. Сталося це в минулому році.

Як тільки я побачила, що вони заходять в хвіртку мого двору, у мене щось клацнуло в голові. І вся та злість, вся неприязнь, яка накопичувалася в душі всі дев’ять, на той момент, років спільного життя вилилася назовні.

Я не тільки вигнала їх з двору, я ще й чоловікові всі речі поскидала в тачку, якою ми гній возимо, і виставила за ворота. Його матуся тачку покотила дуже навіть жваво. А слідом шкутильгала Таня.

Чоловік не сперечався, ні слова не сказавши мені, відправився слідом за цими красунями.

Плакати я не мала права. Адже у мене троє дітей, три дочки. І жити треба було заради них. Я полила город, приготувала вечерю, перемила дітей, поклала всіх спати. А потім вийшла на вулицю, сіла на лавку і дала волю почуттям.

І ось тоді прийшло розуміння того, що всі ці 9 років життя були проведені під девізом – Тані треба допомогти. Ніхто з них жодного разу не сказав, що допомогти треба мені, що можливо у мене є свої бажання, свої мрії. Але ні, Таня для них була на першому місці.

І така злість мене взяла, така чорнота оселилася в моїй душі… До нікого і ніколи в житті я такого не почувала, як до свекрухи і її Тані.

Вранці чоловік прийшов. Привіз свої речі в тій же тачці. Сказав, що більше ніхто в нашому домі не вимовить ім’я Тані.

Я повірила і пробачила.

Відтоді свекруха приходить рідко. А що їй ходити? Про Таню не поговориш. Та й чоловік почав уникати матір. А якщо вона до нас приходить, то сидить мовчки на дивані, підібгавши губи, і навіть на онучок уваги не звертає.

І відчуваю я всією своєю душею, як хочеться їй поговорити про Таню, але гляне на сина, мого чоловіка, а той так подивиться їй в очі, що аж дрижаки беруть.

Відтоді про Таню в нашому домі не говорять.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook