fbpx

Я була щасливо заміжня 9 років. Поки що чоловік не потрапив в нещасний випадок. Він вижив, але лишився на візку.

Я була щасливо заміжня 9 років. У нас ріс однорічний син, був достаток, все було чудово. Поки що чоловік не потрапив в нещасний випадок. Він вижив, на щастя, але лишився на візку.

Я дякувала Богові, що чоловік залишився живим, виходжувала його, оплачувала лікарів, процедури, робила все, що було в моїх силах.

І ось чоловік удома. Пересувається коляскою. Начебто змирився, тим більше звинувачувати в тому, що сталося, немає сенсу. Ми почали жити по-новому, звикали до нових обставин. І я, мабуть, погана людина, але я хочу розлучитися. Я виходила заміж за сильного чоловіка, мріяла бути як за кам’яною стіною, завжди так і було.

А тепер більшість обов’язків на мені. Я працюю, мені довелося вийти на роботу, хоч я була в декреті. Сина відправила до приватного дитячого садка, і це досить дорого, плюс він часто хворіє.

Мені нема кому допомогти, мої батьки — пенсіонери, самі живуть небагато, здоров’я підводить часто.

Максимум вони можуть посидіти із сином, і то недовго. А у чоловіка тільки мама, і вона теж літня, працює, але допомоги не дуже багато. Друзі у чоловіка були, але мало, вони іноді підкидають грошей на свята, але вони не щодня приїжджатимуть і не виконуватимуть те, що робив чоловік.

Взагалі, він працював на фізичній роботі, тепер довелося звільнитися, у нього тільки пенсія по групі. У планах у нього освоїти щось віддалене, але він не блищить розумом, чесно кажучи, не знає, чим зайнятися.

Та й на всякі курси потрібні гроші, яких ми не маємо, я все відкладене витратила на його лікування.

Я банально не можу вдома розслабитися, я доглядаю сина і дорослого чоловіка, від якого немає допомоги.

Мити дитину чи посуд йому незручно. Він не може дістати щось із високої полиці, прибити цвях. Він не може нести важкі сумки, речі, винести сміття, все тягаю я. У під’їзді є пандус, є ліфт, але між першим поверхом та виходом до пандусу є щаблі, які чоловік не проїде сам. У нас більше немає машини, ми не можемо нікуди поїхати, я воджу дитину громадським транспортом.

Вивчитися на права і купити машину мені це теж гроші, і чималі. Чоловік може сам сходити у туалет, але купаю його я. Мені не гидко нітрохи, просто важко.

Я б із задоволенням полежала після трудового дня та укладання сина, а змушена тягати чоловіка, займатися побутом. Ах так, у нас ще й собака, яку брав чоловік із обіцянкою доглядати її сам. Але тепер він не може вийти з нею гуляти, це я роблю.

На мені ще й 30-кілограмова тваринка не дуже слухняного пса. Чоловік його обожнює і не хоче віддавати.

Ще у нас недороблений ремонт, який чоловік робив сам. І у нас немає грошей, щоби доробити його. Живемо серед звисаючої проводки, часткового чорнового оздоблення, з тимчасовими меблями. Я намагаюся щось робити сама, бо на робітничих грошей у нас теж немає.

Я просто не тягну це все. Мені важко морально та фізично. Ми з чоловіком увінчані, і я розумію всю відповідальність цього “і в здоров’ї, і в хворобі”. Але я розумію, як сильно мені було б легше за одну.

Чоловік начебто відійшов, намагається щось придумати, пропонує переїхати до приватного будинку або на перший поверх з пандусом, шукати квартиру. Але цим усім мені доведеться займатися, а я більше не можу.

Говорила про це чоловікові, він вибачається, але справді не може допомогти.

You cannot copy content of this page