Я бачу свого онука лише через паркан, коли передаю йому подарунки. Донька відрізала мене від нього через гроші.
Я б ніколи не подумала, що матеріальний достаток може стати стіною між мною та моєю Оленкою. Вона була єдиною радістю мого життя. Я виховувала її сама, коли чоловік пішов до іншої. Ми були командою, підтримували одна одну, і я думала, що так буде завжди. Але тепер усе інакше.
Коли Олена познайомилася з Тарасом, я була щаслива за неї. Він із заможної родини, завжди усміхнений, доглянутий, ввічливий. Його батьки дали їм квартиру в новобудові, машину й навіть оплачували відпочинок за кордоном.
А потім Олена завагітніла. Я не могла натішитися – онук! Я одразу почала готувати для нього все необхідне. Купила дерев’яне ліжечко, вишила ковдрочку, знайшла стару сімейну колиску, в якій ще Олена спала немовлям.
Коли я привезла все це до них додому, донька лише зиркнула на мене.
– Мамо, ми хочемо все нове. Ці речі… вони якісь… застарілі.
– Олено, але ж це з любов’ю! Ось подивись, яка ковдрочка, я кожен стібок робила для малюка!
– Мам, дякую, але в нас вже все є, Тарас замовив найкраще. Ми вже домовилися з дизайнером, він підбирає меблі під стиль квартири.
Я мовчки забрала свої подарунки додому. Вперше відчула, що між нами з’явилася невидима прірва.
Коли народився маленький Артемчик, я чекала, що мене покличуть у лікарню першою. Але приїхали батьки Тараса, родичі з їхнього боку. Я дізналася про народження онука не від доньки, а від сусідки, яка побачила фото в соцмережах.
Я поїхала до них. Олена відкрила двері й одразу зміряла мене поглядом.
– Мам, ти в цьому приїхала? У нас сьогодні гості, давай якось іншим разом…
Я відчула, як у мене похололо в середині.
– Олено, я твоя мама! Я хочу побачити онука!
– Потім, мамо. У нас сьогодні вечеря, батьки Тараса знайомляться з його бізнес-партнерами.
Я повернулася додому, не стримавши сліз. А потім звикла бачити Артемка лише здалеку. Раз на кілька тижнів я приходжу, стою біля їхнього будинку і передаю хлопчику подарунки через паркан. Він бере їх, усміхається і махає мені ручкою.
Одного разу я почула, як Тарас каже Олені:
– Ти ж розумієш, що такі зустрічі – це сором? Що скажуть люди? Вона виглядає так, ніби з села приїхала.
А Олена відповіла:
– Ти правий, треба якось це припинити…
І тоді я задумалася. Невже гроші можуть так змінити людину? Я не проти комфорту, не проти багатства. Але як можна через це відрізати найдорожчих людей?
Що ви думаєте? Це я не вписуюся в їхній новий світ? Чи все ж вони самі заблукали в гонитві за статусом?
