fbpx

Висипавши вміст однієї з Маринчиних шухляд, побачила конверт з знайомим почерком. Дуже здивувалась. Та й правда, що ж міг писати мій чоловік моїй же подрузі. Може й не потрібно було його відкривати, можливо і жилось би мені тоді спокійніше, але цікавість у той момент перемогла.

«Рідна моя, безцінна, кохання всього мого життя, як я не розгледів тебе ще тоді, в інституті. Я більше не мислю існування без тебе, моє майбутнє пов’язане тільки з тобою. З родиною питання вирішу, ти тільки  не переймайся – чекаю нашого малюка, кохана!». І підпис – твій Павло, найщасливіший чоловік на світі.

Я не можу описати словами те, що зі мною коїлося в ті хвилини, коли я перечитувала цю записку. Мій чоловік, якого я жодного разу ні в чому не підозрювала, був закоханий в мою подругу і збирався «вирішити питання з сім’єю»? Як я цього не помітила, не відчула, що і коли я прогледіла?

Ми товаришували з Маринкою з інституту. Не просто подруги – сестри. Ніколи ми нічого з нею не ділили, а коли вийшли заміж і я з’явились діточки, стали ще й кумами. Я з Павлом маю чотирьох непосид, а ось Маринка виглядала лелеку, а він усе не повертав до їхнього дому.

Її не стало якось раптово – сіла в таксі, а через годину зателефонували з прикрою новиною. Вона їхала у жіночу консультацію, аби підтвердити те, що ті дві довгоочікувані рисочки на тесті, таки подарують їм з чоловіком нарешті маля. Тарас, її чоловік, був сам не свій. Не міг більше знаходитись у їхній квартирі, бачити її речі. Сьогодні він попросив мене допомогти очистити дім перед продажем. Я повинна була підготувати для Червоного хреста Маринчині речі.

Висипавши вміст однієї з шухляд побачила конверт з знайомим почерком. Дуже здивувалась. Та й правда, що ж міг писати мій чоловік моїй же подрузі. Може й не потрібно було його відкривати, можливо і жилось би мені тоді спокійніше, але цікавість у той момент перемогла.

Всередині був ланцюжок. Це їй він зробив на замовлення такий же ланцюжок, як і мені – матері його чотирьох дітей?

Це мій чоловік був батьком того малюка? Я вибігла з їх квартири, тільки встигнувши крикнути Тарасу, що мені терміново потрібно додому. Ланцюжок і цю записку я взяла з собою.

Павло зустрічав мене вдома, як ні в чому не бувало. Немов це не він мені зраджував з найкращою подругою. Ніби це не він замовляв їй прикраси, не він зізнавався їй так зворушливо в любові і благав її залишити родину заради їх кохання і майбутнього малюка.

Стало гидко. Я обережно дістала з сумочки лист, розірвала на дрібні-дрібні шматочки і викинула у відчинене вікно. Ланцюжок на наступний день я здала в ломбард, а всі гроші до копійки віддала жебракам – щоб ніякої пам’яті не залишилося.

В душі я не простила чоловіка, але не сказала йому ні слова про «знахідки» в будинку подруги – нехай думає, що я нічого не знаю, інакше наше сімейне життя скінчиться прямо сьогодні. Нехай мені зараз недобре, але все мине, я зможу це пережити, а от дітям без батька буде складно – вирішила я для себе.

Я часто надягаю той ланцюжок. Я дала собі термін: виростуть діти і я залишу зрадника.

Не пробачила і не пробачу. А поки посміхаюсь і складаю гроші на своє майбутнє вільне і щасливе життя. Хай лиш діти підростуть. Всього років з десять ще почекати, всього десять років…

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page