Вирішив розлучитися? Гаразд, діти залишаться з тобою — заявила дружина
— Мамо, а тато сьогодні прийде? — Катя сиділа на підвіконні, розглядаючи перехожих знизу.
— Звичайно, прийде, — Світлана складала вимитий посуд. — Злізь звідти, скільки разів тобі казала.
— Ні, не прийде, — відгукнувся Михайлик, не відриваючись від планшета. — Він учора казав, що у нього там щось термінове на будівництві.
— Так, телефон швидко відклав. Уроки зробив?
— Ну ма-а-ам…
— От саме що мам. Давай, математика сама себе не розв’яже.
Хлопнули вхідні двері. Дмитро пройшов на кухню, навіть не разувшись.
— Дімо, черевики…
— Та знаю я, знаю, — він роздратовано скинув взуття. — Що там на вечерю?
— Як завжди — що приготувала, те й на вечерю.
— Знову починаєш?
— Я навіть не починала. Просто кажу, як є.
Дмитро сів за стіл, уткнувшись у телефон. Катя зіскочила з підвіконня:
— Тату, а ти завтра вдома будеш? Ми в садочку поробку робили…
— Не знаю, там подивимося.
— Дімо, — дружина сперлася на стіл. — Може, хоч раз нормально поговориш із дитиною?
— А я як говорю? — він відірвав погляд від екрана. — Чого ти вічно чіпляєшся?
— Я чіпляюся? Серйозно? Ти коли востаннє з дітьми гуляв? Із школи забирав? На батьківські збори ходив?
— Почалося… — Дмитро підвівся з-за столу. — У мене, між іншим, робота. Це ти тут прохолоджуєшся цілими днями.
— Що?
— Те саме! Подумаєш, працюєш на пів ставки у поліклініці. А я на будівництві щодня!
— Нічого собі “прохолоджуюся”! — Світлана підвищила голос. — А хто дітей по всіх гуртках розвозить? Хто о шостій ранку встає, щоб сніданок приготувати? Хто…
— Все, годі! — Дмитро грюкнув кулаком по столу. — Набридло! Щодня одне й те саме!
Катя злякано притиснулася до стіни. З кімнати виглянув Михайлик.
— Діти, йдіть до себе, — тихо сказала Світлана.
— Та нехай дивляться! — Дмитро розвів руками. — Хай бачать, яка у них мати!
— Знаєш що? — Світлана стисла кулаки.
— Знаю! Все знаю! Зараз почнеш про те, як тобі важко, як ти втомлюєшся…
— А ти не втомлюєшся? Тільки й чую — я втомився, я працюю, я, я, я! А я що, залізна?
Михайлик взяв сестру за руку й потягнув до дитячої. Вони вже звикли до таких сцен.
— От що, — Дмитро схопив куртку. — Я так більше не можу. Досить з мене!
— І куди ти зібрався?
— До мами. А завтра подаю на розлучення.
Світлана завмерла. Кілька секунд на кухні стояла тиша.
— Що, отак одразу й на розлучення? — її голос став несподівано спокійним.
— Так! — він уже натягував черевики. — Все набридло!
— Ясно, — Світлана сперлася на дверний косяк. — І що далі?
— В якому сенсі? — не зрозумів чоловік.
— Ну от розлучимося ми. Що далі? З ким залишаться діти?
— Як з ким? З тобою, звісно! — Дмитро завмер з курткою у руках.
— А чому це зі мною?
— В сенсі чому? Ти ж мати!
— Чудово, — Світлана усміхнулася. — Отже, так. Раз ти вирішив розлучитися, діти залишаться з тобою.
— Що?!
— Саме так. Я їх привела на світ, вигодувала, виховала. Тепер твоя черга.
— Ти що кажеш?
— А що такого? — вона знизала плечима. — Вийду на повну ставку, буду будувати кар’єру. Аліменти платитиму справно, на вихідних забиратиму. Справедливо, ні?
— Ти… ти не можеш так зробити!
— Чому це не можу? Ще й як можу. Ти ж хотів свободи? Ось і займешся вихованням. Будеш о шостій ранку вставати, сніданки готувати, у школу водити…
— Як сніданки, до школи, ти серьйозно? — Дмитро нервово зім’яв куртку. — Я не зможу! У мене робота!
— А я, значить, можу? У мене, виходить, не робота?
— Але… але так не робиться!
— Чому? Бо ти чоловік? То ось він, справжній чоловік — тікає від відповідальності, щойно стає трохи важче?
Дмитро мовчав, переминаючись з ноги на ногу.
— Що, язик проковтнув? — продовжила Світлана. — А як вихвалятися, так перший. Як дітей на себе взяти — одразу в кущі?
— Я… я не готовий…
— А я, значить, була готова? Мене хтось питав? Ні вже, любий. Хочеш розлучення — будь ласка. Тільки тепер умови диктую я.
Дмитро ще хвилин п’ять стояв у передпокої, зім’явши куртку, потім мовчки розвернувся і пішов. Світлана сперлася на стіну і прикрила очі. Із дитячої почулися кроки.
— Мамо, — Михайлик обережно виглянув з-за дверей. — Тато справді більше не прийде?
— Прийде, нікуди не дінеться, — Світлана випрямилася. — А ну, йди сюди. І сестру поклич.
Діти несміливо вийшли у коридор.
— Так, слухайте уважно. Що б не сталося, ви ні в чому не винні. Зрозуміло?
— А тато нас більше не любить? — Катя шмигнула носом.
— Любить, звісно. Просто… просто дорослі іноді поводяться, як малі діти. Особливо коли бояться відповідальності.
— Це як? — не зрозумів Михайлик.
— От дивись. Пам’ятаєш, ти хом’яка просив? А потім зрозумів, що за ним треба доглядати, клітку чистити, годувати вчасно…
— Ну так. Тільки ж я все робив!
— От саме. А тато… — Світлана замовкла, підбираючи слова. — Загалом, ідіть спати. Завтра розберемося.
Вночі прийшло повідомлення: “Я у мами. Давай усе спокійно обговоримо.”
Світлана не відповіла.
Вранці, коли вона збирала Катю у садок, зателефонувала свекруха.
— Світлано, що сталося? Діма вчора приїхав сам не свій.
— А що він розповів?
— Та нічого толком. Сидить, бурмоче щось про розлучення, про те, що ти його шантажуєш…
— Шантажую?! — Світлана мало не випустила гребінець. — Ні, ви це чули? Я його шантажую?!
— Тихіше, тихіше, — зітхнула свекруха. — Я ж просто питаю.
— Ніно Петрівно, а ви його спитайте, як він зібрався розлучатися? Хто дітей виховуватиме? Чи він думав — кинув сім’ю і гуляй собі вільний?
— Ну навіщо ти так…
— А як ще?! Десять років я все тягнула — дім, діти, робота. А він що? Тільки й чую — втомився, зайнятий, потім…
У слухавці повисла тиша.
— Гаразд, вибачте, — Світлана взяла себе в руки. — Мені треба дітей у садочок та до школи відводити.
— Світлано, може…
— Все, мені справді пора.
День минув, наче у тумані. У поліклініці колеги дивилися з підозрою — Світлана була сама не своя, розсіяна, все валилося з рук. Після роботи, забравши дітей, вона ледве дотерпіла до дому. І тут — дзвінок у двері.
На порозі стояв Дмитро.
— Поговоримо?
— Про що? — Світлана сперлася на дверний косяк. — Здається, ми все обговорили вчора.
— Світлано, ну що ти починаєш? Які діти зі мною? Ти ж розумієш, що це маячня.
— Маячня? — вона примружилася. — Тобто коли ти їх ростиш — це маячня, а коли я — це нормально?
— У мене робота! Відповідальність!
— А в мене що? Хобі?
З кімнати виглянула Катя.
— Тату!
— Привіт, мала, — Дмитро зніяковів. — Я тут з мамою поговорити…
— Іди до себе, Катю, — твердо сказала Світлана. — Нам із татом треба обговорити дорослі питання.
— Знову сваритися будете?
— Ні, — Світлана похитала головою. — Ми просто поговоримо. Іди.
Коли двері до дитячої зачинилися, вона повернулася до чоловіка:
— Отже, так. Або ти повертаєшся і починаєш нормально брати участь у житті сім’ї, або…
— Або що? Віддаси мені дітей? — він спробував усміхнутися, але вийшло нервово. — Та кинь, ти ж не серйозно.
— Думаєш? — Світлана пройшла на кухню. — Знаєш, я вчора всю ніч не спала. Думала. І знаєш, до якого висновку прийшла?
— До якого?
— Що ти просто прикриваєшся роботою. Тобі так зручно — прийти, пожалітися, як усе дістало, і завалитися на диван. А я — крутись, як хочеш.
— Я нічим не прикриваюся! У мене справді…
— Відповідальність, так-так. А я тут з дітьми розважаюся. Чотири години сну, вічні збори у школі, готування, прибирання, уроки… Розважаюся, ага.
— Слухай, — Дмитро сів за стіл. — Давай спокійно все обговоримо. Може, підемо до…
— До психолога? — перебила Світлана. — Ні вже. Надискутувалися. Я озвучила своє рішення — або повертаєшся і справді стаєш батьком, а не гостем на вечір, або береш дітей і виховуєш сам.
— Як я їх виховуватиму? Я ж нічого не вмію!
— А я вміла? Мене хтось вчив? Навчишся, не маленький.
— Світлано, ну зрозумій…
— Ні, це ти зрозумій, — вона сперлася на стіл. — Я десять років усе тягнула на собі. Досить. Вирішуй — або сім’я, або свобода. Але свобода — тільки з дітьми.
— Які умови…
— Не подобається? А мені подобалося всі ці роки самій усе тягнути? Думаєш, легко було?
У коридорі почулися кроки — Михайлик крадькома пробирався до кухні, підслуховуючи.
— А ну марш у кімнату! — крикнула Світлана. Кроки стихли. — То що вирішуєш?
Дмитро мовчав, розглядаючи свої руки.
— Я… я подумаю.
— Думай. Тільки недовго. А то я теж багато думати почну.
Він підвівся, зніяковіло зупинився біля дверей:
— Може, я того… залишуся сьогодні?
— Ні вже, — Світлана похитала головою. — Іди думай. У мами думається краще.
Через три дні Дмитро з’явився знову. Цього разу з якимись паперами.
— Ось, — він поклав документи на стіл. — Я все обдумав.
Світлана взяла аркуші, пробіглася очима:
— Відмова від батьківських прав? Серйозно?
— А що ти хотіла? — він розвів руками. — Я ж казав, що не потягну дітей сам.
— Тобто зовсім відмовляєшся? — Світлана повільно поклала папери. — Взагалі?
— Ну а що робити? Ти ж мене притиснула до стіни!
— Я тебе притиснула? — вона засміялася, але якось дивно. — Ні, ви тільки подивіться на нього! Я його притиснула!
— А що? Сама сказала — або діти зі мною, або…
— Або бути нормальним батьком! Просто бути батьком, розумієш? Не просто значитися, а бути!
У передпокої задзвонив телефон. Світлана глянула на екран:
— Алло, Ніно Петрівно? Так, тут… тут ваш син документи приніс. Відмову від батьківських прав, уявляєте?
Зі слухавки долинуло щось невиразне.
— Так, саме так. Зовсім. Назавжди, — голос Світлани дзвенів. — Приїжджайте, помилуйтеся на свого…
Дмитро вихопив у неї телефон:
— Мамо, не слухай її! Вона просто…
— Що я просто? — Світлана вирвала телефон назад. — Ніно Петрівно, він справді вирішив відмовитися. Повністю. Каже, що не потягне. Робота у нього, відповідальність. А діти — це так, тягар…
— Я такого не казав!
— А як це розуміти? — вона жбурнула телефон на диван.
— Ти ж сама сказала…
— Я сказала бути батьком! Нормальним батьком! А ти що вибрав?
На кухні з’явився Михайлик:
— Мамо, що сталося?
— Нічого, — Світлана зусиллям волі всміхнулася. — Іди до сестри, пограйте.
— Тату, ти повернешся?
Дмитро завмер, дивлячись у підлогу:
— Я… я постараюся приїжджати…
— Геть звідси, — тихо сказала Світлана. — Геть.
— Світлано…
— Я сказала — геть! — вона схопила документи. — Забирай свою відмову і йди!
— Мамо? — Михайлик зі страхом переводив погляд з одного на іншого.
— Все добре, сину, — Світлана глибоко вдихнула. — Тато вже йде. Назавжди.
Дмитро попрямував до виходу:
— Я потім… я зателефоную…
— Не треба, — вона похитала головою. — Просто йди.
Коли двері зачинилися, Світлана обійняла сина:
— Ну що, допоможеш мені зібрати речі?
— Куди ми поїдемо?
— До бабусі й дідуся до Чернівців, — вона усміхнулася крізь сльози. — Пам’ятаєш, ти хотів побачити замок?
Через тиждень вони вже були в батьків Світлани. Жінка зняла невеличку квартиру недалеко від них, влаштувалася у приватну клініку. Катя пішла до нового дитячого садочка, а Михайло — до школи.
Ніна Петрівна телефонувала щодня:
— Свєточко, може, повернетеся? Він одумається…
— Не повернемося, — твердо відповідала Світлана. — Досить.
— Він же місця собі не знаходить…
— Справді? — Світлана дивилася, як діти граються на подвір’є. — А батьківські права відновити не хоче?
— Ну… поки що ні…
— Отож. Все, Ніно Петрівно, не телефонуйте більше з цим. Ми поїхали не для того, щоб повернутися.
Вона сиділа на лавці, спостерігаючи, як Михайлик катає Катю на качелі.
— Мамо, дивись! — кликала Катя. — Я сама навчилася розкачуватися!
— Бачу, сонечко, — усміхалася Світлана. — Бачу.
Через місяць від Дмитра прийшло довге повідомлення. Писав, що був неправий, що одумався, що сумує. Світлана не відповіла — просто видалила.
Ніна Петрівна приїхала в гості тільки через два місяці:
— Як ви тут?
— Добре, — Світлана розливала чай. Внизу шуміла вулиця. — Михайло у школі гарно вчиться, між іншим.
— А він все питає…
— Не треба, — перебила Світлана. — Просто… не треба.
— Розумію, — свекруха зітхнула. — Знаєш, я ж сама його таким виховала. Все сама, сама… А він звик, що за нього все зроблять.
— Так буває.
— Пробач мені.
— За що? — Світлана знизала плечима. — Виросло те, що виросло.
Вони сиділи на кухні, пили чай і мовчали.
— Мамо, ми прийшли! — долинуло з передпокою.
— Ідіть сюди, — покликала Світлана. — Бабуся приїхала!
Діти влетіли на кухню, наперебій розповідаючи новини. Ніна Петрівна крадькома витирала сльози.
А потім була вечеря, розмови, сміх. Звичайний вечір звичайної сім’ї.
— Знаєш, — сказала ввечері Ніна Петрівна, — я ж думала, ти не впораєшся.
— Я теж так думала, — усміхнулася Світлана. — А потім зрозуміла — впораюся. Куди діватися.
— І правильно, — кивнула свекруха. — Все правильно зробила.
Минуло два роки. Дмитро зрідка писав дітям у соцмережах, але далі коментарів на кшталт “як справи” не заходив. Михайлик зазвичай відповідав кількома словами, Катя просто ставила лайки.
У клініці Світлану підвищили до старшої медсестри. Графік став зручнішим, зарплата вищою. Михайлик захопився історією та лицарями. Катя записалася до художньої школи — малювала замки, міста та лицарів.
Ніна Петрівна приїжджала раз на три місяці. Якось за вечерею запитала:
— Діма телефонував… питав, чи можна влітку приїхати, з дітьми побачитися.
Світлана знизала плечима:
— Хай із дітьми домовляється. Вони вже дорослі, самі вирішать.
— А ти?
— А що я? Життя не закінчується на одній людині. Особливо якщо ця людина сама все закінчила.
Вона глянула у вікно — Михайлик повертався зі школи. Скоро літні канікули, а далі новий навчальний рік і Катя піде у перший клас.
