fbpx
Саморозвиток
“Ви знаєте мрію моєї дитини? З’їсти печиво “Марія”. Херсон живе лише вірою і мріями…”

Авторка цього тексту просить не публікувати її ім’я, адже її життя та життя їхніх рідних кожної секунди в небезпеці. Тут про біль українців з Херсона в окупації.

Окупація…

Я жодного разу про це не писала, але я хочу спробувати Вам дещо пояснити. Спробуйте відчути і зрозуміти. Це відсотків 10 того, що тут коїться.

Що таке немає ВОЛІ?

Це те, що за цей пост мене завтра можуть забрати на підвал і більше не повернути до моєї родини.

Це те, що я його обов’язкового видалю сьогодні же і почищу навіть архів, щоб навіть натяку не було, що я там щось осмілилась писати. І це найбезпечніші пункти позбавлення херсонців волі.

 “Вас не бомблять!”

Тоді “запрошуємо” в Херсон. В нас же спокійно!

Я на пальцях однієї руки можу перерахувати дні тиші в Херсоні.
Я навіть здригаюсь вже від закриття дверей сусідами. А так у нас не бомблять.

 Ніхто не знає, як нам тут!

Так само я не знаю, як було в Маріуполі, Бучі…бо мене там не було. Так, я всім серцем і душею була з ними, я пропускала цей біль через себе, але мене там не було. Вас всіх немає в Херсоні, Ви уявлення не маєте, як це…

Ви дійсно впевнені, що не існує другої Бучі?!  Перелік зниклих, забраних – нескінчений.

Немає жодної людини, здатної тебе захистити: є Ти з Україною в серці і вони, озброєні до зубів на кожному кроці і це не перебільшення.

У вас немає тривог, у вас спокійно…

Так, але в нас є дещо інше: коли заходять у маршрутку, підходять до тебе в касці з автоматом, перезаряджають його, на грудях одні гранати вісять, тикають на тебе “ты, выходи, досмотр”.

Або, коли їдеш у маршрутці і на твої ноги падає чоловік років 50 , починає хрипіти, а в тебе немає ні зв’язку, ні мережі, ні інтернету, ні швидких…нічого…є ти і пасажири.

Пальне – проблема, черги, вартість…

А в нас немає таких проблем, бо в нас віджали автівки, бо в нас взагалі немає пального вже навіть не пам’ятаю скільки (все, що стосується російського – для мене не існує).

Овочі дорогі, в погоні за сіллю…

Так, в нас овочі дешеві дуже…але це в принципі все, що ми їмо вже третій місяць. Ви знаєте мрію моєї дитини? З’їсти печиво “Марія”.

Росте безробіття.

А в нас немає роботи взагалі, увіть собі, що в Херсоні працюють лише продавці товарів.
Я – спеціаліст, який мав один вихідний, до якого запис був за місяць вперед, дякую Богу, якщо в мене є декілька пацієнтів у тиждень, я дякую за те, що я маю змогу купити ті овочі…

Тримайтесь…

А уявіть собі, що немає вже за що триматися, бо “то здали Херсон, то немає тієї зброї, щоб Вас визволити, то немає тієї кількості наших хлопців”…

Але ж ми реально не скиглимо, ми дійсно віримо і чекаємо, ми дійсно розуміємо, що наразі наші хлопці потрібні в більш гарячих точках, бо, як там, у нас “тихо”. І це реальність тих, хто тут залишився, це наш свідомий вибір.

У вас – зима, війна, літо вже….а в нас 24 лютого досі.

Життя продовжується…
Так, фізично твій організм функціонує і задовольняє базові потреби і на цьому все.

Вже ніколи не буде, як раніше. Вже ніколи не будемо такими, як були. Психологічно нас немає… Херсон живе лише вірою і мріями.

Жодного докору будь-кому. У кожної людини – своя трагедія, у кожного міста – своя трагедія. У кожного з нас своя міра цієї трагедії. У кожного з нас – своя межа того “я все, більше не можу”.

Не порівнюйте міста з містами! Не порівнюйте людей з людьми! Ви уявлення не маєте, як іншим…”

Автор тексту – мешканка Херсона. 

Допис Світлана Шпакевич, Фейсбук