Ну знаєте, образа від чужих людей минає швидко, а от коли болить від рідних, то аж у грудях печe, мов хто жару поклав.
Мене звати Галина, мені п’ятдесят п’ять. Ми з чоловіком Степаном усе життя на цій землі. Донька наша Маринка вийшла заміж у двадцять три, і зять Віталій перейшов жити до нас. Чотири роки вони пробули під нашим дахом, і я Богові дякую за кожен із них. Віталій руки має золоті, з тестем вони то дах перекривали, то погріб робили. А ми з Маринкою на кухні такі шедеври готували, що чоловіки тільки встигали хвалити.
Цьогоріч вони назбирали на свій дім. Та ще й як пощастило: наші сусіди, Мирослав з Явдохою, надумали до дітей у місто перебиратися і виставили хату на продаж. Діти за тиждень усе оформили, а ми з Степаном стояли біля паркану і не вірили: рідна дитина буде по той бік.
Бо треба вам сказати, що сусіди ті були не мед. Скільки років ми з ними не вітались, я вже й не рахувала. То паркан наш їм зависокий, то курник надто близько, то півень зарано співає, то димом від нас тягне. Двічі до нас комісія приходила, один раз навіть із рулеткою міряли, чи не залізли ми на їхню землю. Не залізли. Але нервів вони мені вимотали стільки, що я тих комісій і досі боюсь, як вогню.
Тому коли в сусідську хату зайшла Маринка, я видихнула. Думала, ну все, тепер буде життя. Прийду до дитини на каву, внуків потім няньчитиму через паркан, хвіртку навіть у ньому вирізали, щоб ходити навпростець.
А тепер слухайте, що вийшло.
Минулу середу я цілий день працювала на городі. Восени ж як? Треба землю підгодувати, щоб навесні вона віддячила. Привезла на возі цілу гору перегною: добрий, добре перепрілий, від знайомого, що тримає корів. Вивалила його вздовж паркану, бо звідти зручно розносити по грядках. Потім, коли сонце вже хилилось, назбирала всю соняшникову бадилля, висохле картопиння, пошкарубле листя з малини. Склала купою, щоб уранці підпалити і попелом ще й землю присипати. Втомилась так, що спати лягла разом з курами.
А зранку, ледве очі розліпила, вийшла в двір, підпалила ту купу, а сама пішла пса погодувати. Тільки-но вогонь розгорівся, як чую, хвіртка в паркані рипнула. Влітає мій зять Віталій, обличчя червоне, і з порога:
– Тещо, та загасіть уже це! Скільки можна?
Я так і вросла ногами в землю.
– Що загасити? – питаю. – Я ж своє палю, на своїй землі!
– Ви ще й гній отой під паркан вивалили. У нас хату провітрити неможливо, дим йде, запах стоїть! Марина з ранку на ногах не стоїть!
Ото мені аж недобре стало. Я ж його, Віталія, чотири роки годувала, сорочки його прала, а тепер він на мене репетує, як ота колишня сусідка. Хіба я таке заслужила?
– То ви, – кажу, – може, ще комісію на мене викличете? Рулеткою поміряєте, скільки сантиметрів вогню в мене на моїй землі?
Він аж змінився в лиці, хотів щось сказати, але махнув рукою і пішов. А хвіртка за ним гупнула так, що аж голуби з даху злетіли.
Я сіла на колоду серед двору і тут уже не втрималась, заплакала. Бо ж, думаю, ось воно як. Рідна дитина по той бік. І така сама, як ті, що були до неї. Тільки ті хоч не вдавали, що люблять.
Степан вийшов, поглянув на мене, на дим, мовчки взяв відро води і загасив купу. Каже:
– Галю, не поспішай нічого думати. Дай їм день.
Але який день, коли ти ображена, як мала дитина?
Цілий день я ходила по двору, мов тінь. Курей годувала, а сама все на той паркан поглядала. Хвіртки відчиняти не хотілось, а вони й не стукали. Думала собі: може, Маринка не знала, що Віталій мене так привітає. А може, і знала. А може, вона від початку цього хотіла, тільки мовчала.
Під вечір я вже й не плакала. Сиджу на кухні, чищу цибулю на вечерю, аж чую, хтось тихенько хвірткою рипнув. Дивлюсь, Маринка. Сама. Без чоловіка. Бліда, у великій вовняній кофті, хоч вечір теплий.
– Мамо, – каже, і голос тремтить, – можна я посиджу?
Я посунулась, вона сіла поруч і довго мовчала. Потім раптом як розплачеться, прямо в мою кофту.
– Мамо, пробач нам, будь ласка. Віталій не зі зла. Я йому казала почекати, поки я сама з тобою поговорю, а він не втерпів. Він же за мене злякався.
– За що злякався? – питаю, а в самої серце вже щось недобре відчуває.
Вона підняла на мене очі, червоні, мокрі, але ж такі світлі, що я її малою згадала.
– Мамо, я вагітна. Одинадцять тижнів. Ми хотіли сказати вам, як лікар підтвердить, що все гаразд, ось завтра якраз до нього їдемо. А тут ще й такий запах з-за паркану… Мене від нього наскрізь вивертає, ледве на ногах тримаюсь. А сказати нікому не можу, бо ж ми обіцяли собі, що до дванадцятого тижня нікому.
Я сиділа і слова не могла сказати. Ото вам і “нахабство”, і “зверхність”, і “комісія”. А дитина моя від нудоти вже тиждень не їсть нормально, а мати, недолуга, думала, що вона від переїзду схудла.
– То чого ж ти мені не сказала? – тільки й видихнула я.
– Та я хотіла! – вона знову заплакала. – Але ми з Віталієм обіцяли нікому не казати до дванадцятого тижня. А просто попросити тебе не палити я не могла, бо ти б одразу спитала чому. Ти ж так раділа, що ми поруч, мамо, а я боялась, що ти подумаєш, ніби я прийшла з претензіями.
Тут уже й я заплакала, не соромлячись. Обіймаю її, а вона мені в плече шепоче:
– Мамо, ти найкраща. Просто мені так важко зараз від усіх запахів…
– Та господи, дитино, – кажу, – та чого ж ти мовчала? Я б і гній той у інший кінець городу склала, і купу ту не палила б. Це ж не горе, це ж радість така!
Вона засміялась крізь сльози.
– То ти не сердишся на Віталія?
– Серджусь, – кажу, – як не сердитись. Нехай до мене сам прийде і вибачиться. А то ж я з ним чотири роки під одним дахом прожила, а він мене як сусідка Явдоха обзиває.
– Мамо! Він такого не казав!
– Не казав, але дивився так.
Ми обидві розсміялись, і від того сміху мені стало так легко, наче з плечей мішок каміння зняли.
Тієї ж днини прийшов Віталій. Стоїть на порозі, кепку в руках мне, очі в землю.
– Мамо, – каже, а він мене так не називав вже давно, – вибачте. Я злякався. Марині погано, а я не знав, як це все пояснити, ось і наговорив чого не слід.
Степан тільки гмикнув у вуса і почав чайник ставити. Бо яка то розмова чоловіча без чаю.
А вже вранці, ще й сонце до пуття не зійшло, ми з Степаном і Віталієм грузили той перегній на візок і перевозили у протилежний кінець городу, подалі від їхніх вікон. Бадилля я більше не палила, склала в компостну яму за сараєм, там воно й так перепріє. А вздовж паркану вирішили посадити бузок, щоб і гарно, і щоб запахи перебивав. Віталій сам поїхав на ринок по саджанці.
Що ж, життя таке, що від людей, яких любиш, інколи болить найбільше. Але і мирить воно так само, якщо слухати одне одного, а не гупати хвірткою.
А ми з Степаном у травні, Бог дасть, дідусем і бабусею станемо. Я вже й дві пари шкарпеточок зв’язала, поки Маринка не бачить.
