— Ви повинні бути вдячні, що ми довіряємо вам дітей, — кинула невістка, навіть не знімаючи взуття в моїй вітальні. Тоді я зрозуміла, що єдиний спосіб повернути повагу — це стати для них абсолютно недоступними саме в той момент, коли ми їм найбільше потрібні.
На порозі свята ми з Борисом вирішили, що цього року все буде інакше. Ми більше не станемо відчиняти двері кожному, хто вважає наш дім безкоштовним готелем чи дитячим садком. Наша оселя завжди була сповнена гамору, запаху випічки та нескінченних прохань, але тепер ми прагнемо тиші. Ірина, моя невістка, звикла, що ми з чоловіком завжди під рукою. Вона сприймає нашу допомогу як належне, забуваючи, що ми теж маємо право на відпочинок і власне життя.
Минулої п’ятниці Борис сидів у кріслі та переглядав старі фотографії. Його руки, поцятковані зморшками, обережно тримали знімки, де наш син ще зовсім малий. Тоді ми віддавали йому все. Тепер син виріс, завів власну родину, але чомусь вирішив, що наш обов’язок перед ним триває вічно.
— Борисе, ти чув, що Ірина сказала по телефону? — запитала я, сідаючи поруч.
— Вона знову хоче завезти дітей на вихідні, — відповів він, не піднімаючи очей.
— Саме так. І навіть не запитала, чи маємо ми плани. Вона просто поставила перед фактом, що вони з Олександром збираються на якусь вечірку.
— Ми не можемо більше так жити, Олено. Нам потрібно дихати на повну, подорожувати, хоча б просто вийти в парк без візочків і пляшечок.
Я кивнула. Його слова відгукнулися в моєму серці. Ми дійсно стали заручниками власної доброти. Кожен святковий день перетворювався для нас на важку зміну. Замість того, щоб насолоджуватися спокоєм, ми бігали навколо онуків, готували обіди на цілу юрбу і прибирали розкидані іграшки.
Коли настала субота, телефон почав розриватися від дзвінків. Це була Ірина. Я бачила її ім’я на екрані, але не поспішала брати слухавку.
— Чому ти не відповідаєш? — запитав Борис.
— Бо знаю, що почую. Знову прохання, знову маніпуляції. Давай просто не брати.
Але телефон продовжував дзижчати. Врешті-решт, я здалася і натиснула кнопку виклику.
— Алло, Ірино, я слухаю.
— Мамо, ми вже збираємо дітей. Будемо у вас за годину. Ви ж вдома?
— Ірино, ми не домовлялися про це. У нас на сьогодні свої плани.
— Які плани? Ви ж на пенсії. Що ви можете робити в такий день? Дітям потрібне свіже повітря, а у вас двір великий.
— Ми з Борисом вирішили поїхати за місто. Нам потрібен відпочинок.
— Ви жартуєте? Ми вже пообіцяли друзям, що прийдемо. Не будьте егоїстами.
Після цих слів я відчула, як всередині щось обірвалося. Егоїстами? Ми, які виховали сина, допомогли йому з житлом і щотижня забирали дітей до себе?
— Ми не змінюємо рішення, — твердо сказала я і поклала слухавку.
Борис подивився на мене з повагою. Ми швидко зібрали речі, зачинили всі вікна і перевірили замки. Ми вирішили, що проведемо ці дні в маленькому будиночку біля озера, про який ніхто з рідних не знав. Це було наше таємне місце для втечі.
Коли ми виїжджали з двору, я побачила машину сина, що повертала на нашу вулицю. Вони запізнилися. Ми проїхали повз, і я бачила в дзеркало заднього виду, як Олександр розгублено зупинився біля наших воріт.
Дорога до озера була прекрасною. Сонце повільно сідало за обрій, зафарбовуючи небо в рожеві та золотисті кольори. Ми мовчали, але це була приємна мовчанка. Ми відчували свободу.
— Знаєш, Борисе, я почуваюся винною, — раптом мовила я.
— Це минеться. Ти просто не звикла думати про себе. Але подивися на це інакше. Якщо ми не навчимо їх поважати наш час зараз, вони ніколи цього не зроблять.
— Ти правий. Але Ірина буде дуже сердита.
— Нехай. Вона доросла жінка. Їй час зрозуміти, що світ не обертається навколо її забаганок.
Ми приїхали до будиночка, коли вже зовсім стемніло. Всередині було прохолодно, але ми швидко розпалили камін. Тріск дров заспокоював. Я заварила трав’яний чай, і ми сіли на веранді.
— Ти пам’ятаєш, як ми мріяли про це десять років тому? — запитав Борис.
— Пам’ятаю. Ми хотіли мати час для нас двох.
— І ось ми тут. Без телефонів, без криків, без обов’язків.
Тим часом мій телефон, який я забула вимкнути, знову почав світитися. Прийшло повідомлення від сина.
— Мамо, ви де? Ми під дверима. Сусіди кажуть, що ви кудись поїхали. Це несерйозно. Ірина плаче, бо нам довелося скасувати зустріч. Передзвони негайно.
Я показала текст Борису. Він лише зітхнув.
— Не відповідай. Якщо ти напишеш зараз, почнеться довга переписка з виправданнями. Давай просто насолоджуватися вечором.
Ми провели чудову ніч. Тиша була такою глибокою, що здавалося, можна почути власні думки. Наступного ранку ми прокинулися від співу пташок. Ніяких дитячих вигуків “бабусю, я хочу їсти” чи гуркоту іграшкових машин по підлозі.
Ми гуляли лісом, розмовляли про книги, які хочемо прочитати, і про місця, куди ще мріємо поїхати. Я вперше за довгий час відчула, що моє життя належить мені.
Проте, коли ми повернулися додому ввечері в неділю, на нас чекав неприємний сюрприз. Олександр сидів на лавці біля нашого під’їзду. Його обличчя було похмурим.
— Де ви були? — замість вітання запитав він.
— Ми відпочивали, сину, — спокійно відповіла я.
— Відпочивали? Ви вимкнули телефони і просто зникли. Ми хвилювалися.
— Ти ж знав, що ми поїхали. Я сказала про це Ірині.
— Вона думала, що ви просто сердитесь і скоро повернетеся. Через вашу витівку ми нікуди не пішли. Діти весь вечір питали, де бабуся і дідусь.
— Олександре, — втрутився Борис, — ми не ваша обслуга. Ми маємо право на власні вихідні. Ви повинні навчитися планувати своє дозвілля без нашої постійної участі.
— Та як ви можете так говорити? Ми ж сім’я! Ми розраховували на вас.
— Сім’я — це повага, а не використання, — додала я. — Ви жодного разу за останній місяць не запитали, як ми почуваємося. Ви просто дзвоните, щоб повідомити, коли привезете дітей.
Син встав, роздратовано махнув рукою і пішов до своєї машини.
— Добре, якщо ви так хочете, ми більше не будемо вас турбувати. Але не дивуйтеся, якщо онуки забудуть, як виглядають їхні дідусь і бабуся.
Ці слова були болючими. Він знав, як сильно ми любимо онуків, і використав це як останній аргумент.
Ми зайшли у квартиру. Вона здавалася занадто тихою і порожньою. Борис обійняв мене за плечі.
— Він це сказав від злості, Олено. Не бери до серця.
— А якщо ні? Якщо вони справді перестануть привозити дітей?
— Тоді це буде їхній вибір. Ми не можемо купувати любов ціною власного здоров’я і спокою.
Наступні кілька тижнів були важкими. Від сина не було жодної звістки. Наближалося свято, яке ми завжди святкували разом. Раніше я б уже готувала святковий стіл, купувала подарунки та чекала на дзвінок. Але цього разу я мовчала.
Одного вечора Борис запитав.
— Ти збираєшся щось готувати до свята?
— Не знаю. Мені здається, ніхто не прийде.
— Можливо, нам варто самим кудись піти? В театр чи в ресторан?
Ідея мені сподобалася. Ми вирішили, що не будемо сидіти вдома і чекати на милість від дітей. Ми купили квитки на виставу, про яку давно мріяли.
У день свята ми гарно вдяглися. Я обрала свою улюблену сукню, Борис надів піджак. Ми виглядали як пара, яка знову відкриває для себе світ.
Коли ми вже збиралися виходити, у двері подзвонили. На порозі стояв Олександр з дітьми. Ірини з ними не було.
— Тату, мамо… — почав він, уникаючи погляду. — Ми хотіли привітати вас.
— Проходьте, — сказала я, хоча всередині все стиснулося.
Діти забігли в кімнату, озираючись. Вони звикли, що тут завжди стоять тарілки з печивом, але зараз стіл був порожній.
— А де тортик? — запитав менший онук.
— Сонечко, ми сьогодні не готували. Ми з дідусем ідемо в театр, — лагідно відповіла я.
Олександр здивовано підняв брови.
— В театр? Саме зараз? Але ми приїхали побути з вами.
— Ви приїхали без попередження, сину, — сказав Борис. — Ми раді вас бачити, але у нас є плани.
— Ви серйозно? Ви залишите нас і підете?
— Так. Квитки куплені, час визначений. Ви можете посидіти тут годину, ми заваримо чай, але потім нам треба йти.
Це був момент істини. Раніше я б залишилася, зняла б сукню, одягла фартух і почала б готувати вечерю. Але не сьогодні.
Олександр мовчки сидів за столом. Діти почали нудьгувати. Атмосфера була напруженою.
— Ірина не приїхала, бо вона ображена на вас, — сказав син. — Вона каже, що ви змінилися.
— Ми не змінилися, ми просто почали цінувати себе, — відповіла я. — Ми любимо вас, але ми більше не хочемо бути безкоштовною нянькою за викликом. Ми хочемо бути батьками та бабусею з дідусем, з якими приємно спілкуватися, а не на яких скидають обов’язки.
Ми поговорили близько години. Розмова була непростою, але важливою. Ми висловили все, що накопичувалося роками. Олександр слухав, іноді сперечався, але врешті-решт замовк.
Коли прийшов час виходити, ми разом спустилися до виходу.
— Гарного вам вечора, — тихо сказав син, саджаючи дітей у машину.
— Дякуємо, — відповіли ми.
Ми йшли по вулиці, і я відчувала дивну легкість. Наші стосунки з дітьми тепер ніколи не будуть такими, як раніше. Можливо, вони стануть холоднішими, а можливо — чеснішими. Ми вибрали свій шлях.
Вечір у театрі був чудовим. Ми насолоджувалися кожною хвилиною. Коли ми повернулися додому, я побачила на столику невеликий пакунок. Виявилося, Олександр залишив його, коли ми виходили. Там була листівка, написана дитячою рукою: “Ми вас любимо”.
Я посміхнулася, але в глибині душі розуміла, що попереду ще багато роботи. Ми зачинили двері на чотири замки не від людей, а від старого способу життя, де нас не помічали.
Як ви вважаєте, чи правильно ми вчинили, виставивши такі жорсткі межі власним дітям? Чи варто було поступитися заради спокою в сім’ї?
Поділіться своєю думкою в коментарях, адже це надзвичайно важливо для нас. Якщо історія відгукнулася у вашому серці, поставте свою вподобайку. Нам цікаво знати вашу точку зору.
