“Ви не можете утримувати цю дитину, віддайте її мені”, — сестра вирішила за всіх
— Я заплачу тобі хороші гроші, Олю. Подумай! Ви молоді, у вас ще будуть діти… — тихий, але наполегливий голос Олени, старшої сестри чоловіка, пролунав, як грім серед ясного неба.
Оля, стоячи біля кухонного столу, мимоволі стиснула у руці пляшечку з молочною сумішшю. Вона повернулася до Олени, не вірячи своїм вухам.
— Що ти зараз сказала? — її голос здригнувся, але погляд блискавично виблискував.
— Ти все правильно почула. Віддайте мені малюка. Я все влаштую — документи, гроші. А ти й Діма нарешті зможете купити власну квартиру, а не тулитися в цій халупі.
В Олі потемніло в очах. Вона пригорнула немовля до себе, ніби намагаючись захистити його.
Оля та Діма познайомилися ще в університеті. Вона була скромною, тихою дівчиною, завжди з книжками під рукою, а він — відкритим, життєрадісним, із заразливим сміхом. Він був її повною протилежністю: комунікабельний, завжди у центрі уваги. Але з першого погляду Оля відчула — це він. Людина, з якою вона хоче будувати майбутнє.
Родина Діми була заможною, але суворою. Його мати, Людмила Іванівна, жінка з твердим і владним характером — контролювала кожен крок сина, а особливо його стосунки. Оля, яка виросла у маленькому містечку у простій сім’ї без амбіцій, почувалася незатишно у такому середовищі. Але Діма, попри тиск, завжди був її захисником.
Після трьох років стосунків Оля та Діма одружилися. Вони винайняли квартиру у столиці, шукали роботу, будували плани. Оля була щаслива. Проте, коли вони приїжджали до батьків Діми, вона щоразу відчувала напруження, особливо з боку його старшої сестри Олени.
Олена — сувора, впевнена у собі, з холодним поглядом і бездоганною зачіскою, була втіленням успіху. Вона зробила карколомну кар’єру в юриспруденції, мала престижну роботу та розкішну квартиру, не рахуючи гроші. Вона здавалася всім прикладом для наслідування. Діма, на відміну від сестри, був значно м’якшим.
На сімейних зустрічах Олена не втрачала нагоди нагадати, що вона краща за інших, зокрема за Олю. Діма казав, що не зважає на її колючі зауваження, але Оля все одно відчувала, що для Олени вона “не на своєму місці”.
До того ж, свекруха, Людмила Іванівна, постійно втручалася в їхнє життя, даючи непрохані поради. Оля терпіла, намагалася догодити, але всередині її роз’їдала напруга. Вона не скаржилася. Адже любила Діму. Він був її опорою.
Коли Оля дізналася, що при надії, їхні мрії почали втілюватися в життя. Вона уявляла, як буде виховувати сина з любов’ю та турботою. Але вона й уявити не могла, що її родинне щастя опиниться під загрозою. І ця загроза була ближче, ніж вона думала…
Наступного дня, ніби нічого не сталося, Олена знову прийшла в гості. Сидячи у вітальні, вона привітно всміхалася й удавано сюсюкала з малюком.
— Дімочко, я принесла вам тортик, — вона поставила коробку на стіл, кокетливо поправляючи волосся. — Олечко, ще раз вітаю вас! Який чудовий хлопчик!
Оля почувалася наче в капкані. Вона стискала губи, але мовчала. Діма не помітив її напруги.
Проте ввечері все стало ще гірше.
Олена залишилася наодинці з Олею, поки Діма пішов до магазину.
— Ти зробиш помилку, якщо відмовишся, — її голос став крижаним. В очах заграв холодний вогник. — Думаєш, я так просто це залишу? Не забувай, хто з нас юрист.
— Іди геть, — прошепотіла Оля, ледве стримуючи сльози.
— Ах ось як? — Олена зробила крок уперед. — Ти ще пошкодуєш.
Пізніше ввечері у бездоганно чистій кухні свекрухи Олена нервово ходила туди-сюди, стискаючи чашку з холодним чаєм. Свекруха сиділа за столом, задумливо постукуючи ложкою по краю чашки.
— Мамо, я більше не можу терпіти! — Олена різко зупинилася й повернулася до матері. — Ця Оля… Вона взагалі не розуміє, що робить.
— Що вона зробила? — втомлено запитала мати, хоча в її голосі почулася зацікавленість.
— У неї є дитина, а у мене… — Олена заплющила очі, намагаючись приборкати відчуття несправедливості. — У неї все вийшло так легко, наче це подарунок долі. А я…
— Годі про це, — свекруха махнула рукою. — Ти сильна. Ти завжди знаходила вихід. Що ти пропонуєш?
— Я вже все вирішила, — Олена грюкнула чашкою по столу. — Я запропонувала їм гроші.
— Гроші? — мати підняла брови. — За дитину?
— Мамо, це не те, що ти думаєш! — у голосі Олени з’явилися нотки роздратування. — Я рятую цього хлопчика. Оля й Діма — бідні. Вони навіть одягнути його нормально не можуть, не кажучи вже про навчання. А я можу дати йому все!
— А якщо вони відмовляться? — свекруха насупилася.
— Відмовляться? — Олена усміхнулася. — Оля вже тремтить, як осиковий лист. Вона боїться. І правильно! Якщо потрібно, я задію свої зв’язки. Нагадаю їм, що закон не завжди на боці бідних.
— Олено… – мати замислено зітхнула. — Ти впевнена, що це правильно?
— Мамо, — Олена сіла поруч і взяла її за руку. — Ти сама казала, що вони не впораються. Що Оля слабка. Подивися на них! Вони живуть у крихітній квартирі, Діма заробляє копійки, а вона — звичайна домогосподарка. Вони зруйнують життя цій дитині.
Свекруха кивнула.
— Добре. Що ти плануєш робити далі?
— Якщо Оля не погодиться, я подам до суду. У мене будуть докази її неспроможності як матері.
— Дій, доню, — свекруха кинула погляд у вікно, де гралися сусідські діти. — Ти заслуговуєш на цю дитину більше, ніж вона.
Увечері Оля набралася хоробрості й розповіла все чоловіку.
— Діма, твоя сестра… вона хоче… забрати Мішу! — в очах Олі стояли сльози.
— Що? Олю, ти себе чуєш? Це ж Олена! Вона ж так тебе любить!
Оля мовчала.
Проте наступного дня, коли непрохані гості знову прийшли подивитися на малюка, Діма випадково почув їхню розмову.
— В Олі немає вибору, — говорила Олена матері. — Я вже попередила її. Або дитина буде моєю, або я зроблю так, що вона пошкодує про наше знайомство.
— Вона всього лише налякана дівчинка, — відповіла мати. — Дотисни її.
Діму наче вдарило струмом.
— Що тут відбувається? Що ви сказали моїй дружині? — він майже кричав.
Мати й сестра не чекали його появи. Але Олена швидко взяла себе в руки.
— Оля не справляється з дитиною, ти ж бачиш це? Подивися, в якому вона зараз стані, — Олена навіть не намагалася приховати роздратування в голосі. — Діма, вона не готова бути матір’ю. Ти що, не бачиш цього?
— Оля, гарна мати, вона справляється! — Діма був у нестямі від люті, очі його блискали гнівом. — Ти про що, Олено? Вона переживає, так. Це нормально для будь-якої жінки після пологового будинку.
— Оля не може бути хорошою матір’ю, —холодно перебила його Олена. — Ти досі цього не розумієш? Ти знаєш, що це таке бути матір’ю? Бачити, як твоя дитина плаче, а ти не можеш їй допомогти? Ти справді думаєш, що вона буде хорошою мамою для Михайла?
— З чого ти це взяла?! — голос Діми ставав усе гучнішим. — Ти взагалі про що? Я їй вірю! Вона хороша мати! Як ти смієш?
Олена різко підвелася, її обличчя спотворила образа.
— Бо вона не гідна бути матір’ю! — у її голосі звучала холодна впевненість. — Вона слабка, не вміє брати на себе відповідальність. Вона не розуміє, що потрібно дитині, що потрібно Мишку! А ти нічого не бачиш. Ти сліпий, Дімо!
Діма відступив до вікна, відчуваючи, як у грудях усе стискається.
— Ти не можеш просто так забрати у нас дитину, Олено! — його голос тремтів від емоцій. — Не можеш! Ти просто заздриш! Заздриш, що вона може бути матір’ю, а ти — ні!
— Ти взагалі чуєш, що кажеш? — Олена не вірила своїм вухам. — Ти хочеш, щоб ця дитина росла в бідності, у домі, де не можуть дозволити собі елементарних речей? Ти хочеш, щоб йому всього бракувало тільки тому, що Оля «щаслива» бути матір’ю? Це безвідповідально! Це злочинно!
Діма замовк, але в його голові все змішалося в один клубок. Слова Олени звучали, як вирок. Вона не просто критикувала Олю. Вона говорила про щось більше… Наче мала конкретні плани.
— Що ти хочеш? — Діма ледве стримував напругу в голосі. Він відчував, як його серце стискається, а спиною пробігають холодні мурахи. — Ти що, вирішила забрати у нас сина?
Олена подивилася на нього, як на малого дитя, яке щойно дізналося неприємний секрет.
— Ну так, якщо ти вже так питаєш. — Вона криво всміхнулася, її погляд був холодним і безжальним. — Я запропонувала Олі гроші. Я дала їй можливість… передати мені сина. Я можу дати йому все, що вона не може. Я можу забезпечити йому майбутнє, а не годувати його лише любов’ю.
Діма застиг, його обличчя зблідло. Він не міг повірити в те, що щойно почув. Усередині все перевернулося, ніби в страшному сні. Він ледве стримував те, що накипіло усередині.
— Ти серйозно?! Ти запропонувала їй віддати дитину?! — Його горло стискалося від. — Як ти могла?!
— Якщо вона не справляється, то я заберу Мишка. Так буде краще для всіх. Ти ж сам знаєш, що вона не готова.
— Ти його не забереш! — Діма підійшов ближче, його очі палали рішучістю. — Ти його не забереш, Олено! Ти не маєш на це права! Ти не торкнешся моєї сім’ї, я тобі цього не дозволю!
Олена мовчала, її очі блищали від злості, але вона нічого не відповіла. Свекруха, яка не звикла до такого спротиву, спробувала заступитися за доньку:
— Діма, це вона тебе накрутила! Ми лише хотіли допомогти!
— Допомогти? Погрожуючи моїй родині? Забирайтеся обидві.
Олена пішла, кинувши на Олю холодний погляд.
Минуло кілька місяців. Олена більше не з’являлася в їхньому житті. Діма пообіцяв повідомити про все її керівника, якщо вона спробує щось зробити. Свекруха намагалася відновити стосунки рідкісними дзвінками, але Діма не міг їй цього пробачити. Він старанно працював, і незабаром сім’я змогла купити невелику, але затишну квартиру. Оля та Діма переїхали й облаштували своє родинне гніздечко.
Одного разу, заколисуючи Мишка, Оля прошепотіла:
— Ти мій. І ніхто не посміє тебе забрати.
Тепер вона знала, що найголовніше в житті — захищати своє щастя.
