fbpx
Дозвілля
Ви бачили? І такий чоловік гарний, що він в ній знайшов? Розлучена та ще й з дитиною. Он моя Василинка до цих пір дівує, а їй вже скоро тридцять чотири. Розумниця, господиня, порядна. І що? Хто це зараз цінує? А ця вже другого має і, повірте, буде третій і четвертий. То така мати її була і вона така ж.

Розлучниця.

– Ідуть, ідуть…

– Ти дивися, за руки ще тримаються. Ні стида, ні совісті…

– Хоч би посоромилися на людях…

– Доброго дня, Мариночко! Звідки такі щасливі йдете?

– В кіно ходили, Маріє Василівно. А ви, бачу, знову всі разом чистим повітрям дихаєте? – відповіла приємно брюнетка все ще тримаючи чоловіка за руку.

– Стільки нашої радості, що поговорити. Це ви молоді живіть собі у власне задоволення, – напучувала Марія Василівна, яку хвилину перед тим коробило тримання за руки.

– Що ваші роки, – втрутився чоловік, – он дідусі під вишнею карти грають, ідіть до компанії.

– Та яка з них компанія, – долучилася Валентина Петрівна, – гази одні. Нам би такого красеня, як ви.

Всі мило заусміхалися, але як тільки за парою закрилися двері під’їзду, обговорення продовжилося.

– Ви бачили? І такий чоловік гарний, що він в ній знайшов? Розлучена та ще й з дитиною. Он моя Василинка до цих пір дівує, а їй вже скоро тридцять чотири. Розумниця, господиня, порядна. І що? Хто це зараз цінує? А ця вже другого має і, повірте, буде третій і четвертий. То така мати її була і вона така ж.

Консиліум ствердно закивав головами. Звичайно, кожна з них думали одне і те ж – Василинка така затуркана матір’ю, що чекати на якогось кавалера марно. Але говорити це в очі Марії Василівні було не варто.

– А найгірше, – зашепотіла Марія Василівна і всі схилилися до неї, – він теж розлучений і має дитину.

Консиліум охнув. Старечі очі загорілися, тиск підскочив і голови схилилися майже докупи.

– Я на власні очі бачила, як його жінка приїжджала! Така гарна, не те, що Маринка.

– А як ти взнала, що то його жінка?

– А вона по телефону подзвонила. Каже: «Виходь. Є розмова», дивлюся, а він виходить. Такий, знаєте, знічений, як школяр. Вона йому каже: «Не думала, що ти наважишся. Але це й на краще. Підеш до неї босий, подивлюся чи надовго її стане. Дитину навідувати не дозволю». Гримнула дверима машини і поїхала. Він ще трохи постояв, потрусився і пішов назад.

– Та ти що?!.

– Бідна жінка, лишилася сама з дитиною…

– Добре, що роздягла його до нитки…

– Так, так, хай знають, як то з родини втікати…

– Так, дівчата, – головувала далі Марія Василівна, – ви всі знаєте, як мій Микола чудив в молодості. Але я все терпіла, мовчала, бо була дитина. Дитина має мати сім’ю, має бути тато і мама. А тепер он сидить під вишнею і вже йому не треба ні другої жінки, ні нічого. Лиш за свою недугу теревенить і мене тим нервує. Рипає і рипає по сто раз на ніч дверима туалету. Інколи аж прибити хочеться. Дуже мені його зараз треба, то я йому всі гріхи його нагадую. Йди, кажу, до Катерини хай вона полюбується тобою. До цих пір та мантелепа незаміжня. Йди, кажу, хай тебе хоч день витримає. І не вступиться! Лиш собі щось під ніс бурчить. От тобі на що тепер треба законна жінка, аби тебе й далі терпіла.

Бабусі замовкли, згадуючи свою молодість і те, яка зараз виплата за їх мудрість, мовчання, розуміння і турботу.

А Маринка розігрівала вечерю. Вона знала, що на тій лавочці її розкладають на молекули, тим більше там поборниця правди цьотка Марія… А правда була такою банальною. Зустрілися двоє людей і закохалися. Мріяли один про одного, знали про взаємність, будували плани. Все просто: любітеся і крапка. Але ні, бо він одружений, хоч і нещасливо, вона розлучена і впускати ще одну людину в своє життя боялася. Два роки вони боролися зі своїми страхами. Потім ще два з чужим осудом. Зараз Маринка розуміла, що кожна мить зараз була варта цього.

Фото ілюстративне.