fbpx

Все ще сумніваючись, я ледь донесла важку коробку додому. Немов з чарівної скриньки, виймала всілякі обновки – мені, моєму чоловікові, синам і не могла зрозуміти від кого такі гарні подарунки? За що? Ні зворотня адреса, ні прізвище відправника – нічого мені не говорили. Але раптом, між цукерками, побачила лист

– Чому ти завжди сумна? – якось запитала Ольгу. Вона не любила скаржитися, однак, в той день виплеснула мені свої почуття.

Сімейний корабель розкидав їх з чоловіком по різних берегах і вона одна виховує сина Івана. Не просто їй. Доводиться економити на найнеобхіднішому. Скоро Новий рік. Іванко, як і інші діти, хоче піти на новорічне свято, а карнавальний костюм купити ні на що. На очах Олі виступили сльози. Шкода мені її стало. І я стала міркувати, чим їй допомогти.

З картону зробила капелюх, розмалювала його чорною фарбою. З товстого дроту і картону зробила шпагу, з білого полотна – накидку-сорочку. Ще й віршик склала про мушкетери. Оля була зворушена і тепер уже плакала від радості. Потім захоплено розповідала, яким щасливим був Іванушка, коли за костюм мушкетера отримав призове місце.

Одного разу вона не з’явилася на роботі. Минув тиждень, другий. Олі не було. Ніхто з її односельців не відав, що з нею. Час йшов. Я сумувала за нею. Мені не вистачало наших теплих розмов, і все більше діймала думка: може щось трапилось з нею а я не можу допомогти? А потім у мене неприємності почались, закрутилась не до Ольги вже було зовсім. Так минув рік, як бачила її. Але якось мені надійшло поштове повідомлення. Здивувалася: посилка з Литви? Була впевнена, що це якась помилка.

– Все сходиться: і адреса, і прізвище ваше, – запевнила мене оператор на пошті.

Все ще сумніваючись, я ледь донесла важку коробку додому. Немов з чарівної скриньки, виймала всілякі обновки – мені, моєму чоловікові, синам і не могла зрозуміти від кого такі гарні подарунки? За що? Ні зворотня адреса, ні прізвище відправника – нічого мені не говорили. Але раптом, між цукерками, побачила лист. Не могла повірити – він був від Олі. Тільки тепер вона не Кривко, а Гуданіс!

В одній з кав’ярень, куди Ольга з сином зайшли сховатись від дощу вона познайомилася з чоловіком з литовського міста Вільнюс. Він писав їй теплі, задушевні листи, а потім покликав з Іванком до себе. Зважитися на такий серйозний крок було вкрай важко, зізнавалася Оля, адже по суті, нічого не знала про нього. Чи не пошкодує, вирушаючи в таку далеку дорогу з дитиною? Але втрачати було нічого: в невеликій кімнаті, крім неї з сином, жили ще старенькі батьки, сестра з донькою, у якої теж не склалося сімейне життя. І взагалі, вона ще молода, їй так не вистачає міцного чоловічого плеча, а Іванку – тата. І тільки тепер, коли стала дружиною Яцека, вирішила відгукнутися.

– Хочу віддячити тобі за те, що допомагала мені, чим могла. Думаєш, я забула? – писала Оля. Адресу мою вона дізналася у відділі кадрів, коли писала заяву на звільнення.

– Щастя у кожного своє, – писала вона. – Для когось це букет троянд серед зими. Для когось – довгоочікуваний телефонний дзвінок. Для іншого – перші кроки після недуги. Для мене щастя – наші тихі сімейні вечори.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page