– Все, радуйся, буде у тебе нова невістка. Ця збирається вже. Хочеш, приходь, попрощаєшся? – чоловік голосно розмовляв по телефону зі своєю матір’ю. – З новою дівчиною познайомлю, он речі розкладає. А що дитина? Аліменти з офіційної зарплати. Їм корисно буде навчитись самим про себе піклуватись. Добре передам. Бувай, чекаю. Гей, – звернувся до мене чоловік, – Зараз мама прийде. Просила, щоб ти до її приходу не йшла. Мабуть, з онуком попрощатися хоче. А може, сама вирішила тебе виставити, вона давно про це мріє.
Я пішла вмиватися і зібрала всю свою силу волі в кулак: свекруха не побачить моїх сліз, пообіцяла я собі. Я буду глуха до її глузувань і сліпа до її зверхньої усмішки.
Я буду триматися, чого б мені це не коштувало! З ванни я вийшла з байдужим виразом обличчя – нехай роблять, що хочуть, а у мене є син і я буду жити щасливо заради нього, незважаючи ні на що! Свекруха приїхала хвилин через 20. Вона з порога налетіла на сина не жаліючи рук:
– Ти з глузду з’їхав? Дружину з немовлям на вулицю, а сам тут розважатися будеш? Я тебе хіба таким виховувала? Речі свої зібрав, оселедець свій забрав і пішов геть звідси!
Ірина Станіславівна повернулася до мене:
– Ти! Сльози витерла, речі розклала. Давай дитину мені. Зараз бабуся тебе поняньчить доки мамуся речі розкладе? – почала сюсюкати свекруха з онуком.
Чоловік обурено заговорив:
– Ти мене виганяєш? У тебе совість є? І куди я піду?
– А куди дружина піде з дитиною на руках – тебе не цікавило! Не маленький, розберешся! -відповіла свекруха.
Чоловік пішов, забравши свою дівчину з собою, заявивши матері наостанок, що так цього не залишить. Ми з мамою чоловіка попили чай, вона пообіцяла, що допоможе, чим зможе.
– Можеш тут жити, скільки хоч усе життя, я завтра ж квартиру на онука почну переоформлювати. Я, звичайно, знала, що мій син – не подарунок. Але що у нього немає совісті – була не в курсі. Все, не рюмсай мені тут, молока не стане, а хлопчик нам потрібен ситим і здоровим.
Ірина Станіславівна гірко зітхнула:
— Не знаю,що я робила не так. Ріс хорошою дитиною а виріс ось таким. Ну нічого! Все в минулому. Головне нам тепер нашого козака підняти а то все пусте.
Так і живу я вже майже двадцять років у тій квартирі. Син навчається а я доглядаю за свекрухою. Свою квартиру вона також на мене переписала, бо син за ці двадцять років з неї усі сили висмоктав і ніякої надії у неї на нього немає.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
